style="font-size:15px;"> Коли Фіона нарешті випхала Меґґі за двері зі старим потертим ранцем, у якому лежали бутерброди на обід, Боб, Джек, Г’юї та Стю нетерпляче підстрибували біля парадних воріт.
– Мерщій, Меґґі, бо спізнимося! – гукнув Боб і рушив у путь.
Меґґі побігла наздоганяти братів, бо їхні силуети вже розпливалися вдалині.
Було по сьомій ранку, і лагідне осіннє сонце, що кілька годин тому піднялося над обрієм, встигло висушити росу на траві; лишилася тільки там, де була глибока тінь.
Дорога до Вахіне – колія, вибита в ґрунті колесами возів і тарантасів, – дві яскраво-червоні стрічки, розділені широкою смугою яскраво-зеленої трави. По обидва боки колії рясніли білі лілії та помаранчеві настурції, а охайні дерев’яні паркани охороняли сусідню маєтність від зловмисників.
Боб завжди ходив до школи попід парканами, що тягнулися праворуч від дороги, несучи свій шкіряний ранець на голові, замість як треба – на спині. Паркани ліворуч належали Джеку, а сама дорога лишалася трьом наймолодшим Клірі. На вершечку високого крутого пагорба, на який вони видряпалися з темної впадини, дорога на Робертсон зливалася з дорогою на Вахіне; тут діти трохи перепочили, засапано хекаючи – п’ять рудих гало на тлі неба з ріденькими хмаринками, схожими на овечій пух. Перед ними розлягалася найкраща частина шляху – униз по схилу. Узявшись за руки, дітлахи галопом помчали порослим травою узбіччям, аж поки воно не зникло у густому сплетінні квітів понад парканом маєтності пана Чепмена. Дітвора страшенно жалкувала, що не має часу прослизнути попід парканом і покотитися далі вниз, немов округлі валуни.
Від домівки Клірі до Вахіне було п’ять миль, і, коли Меґґі побачила вдалині телеграфні стовпи, її ноги вже тремтіли від втоми, а шкарпетки посповзали. Нашорошивши вуха на шкільний дзвінок, що мав невдовзі пролунати, Боб нетерпляче зиркнув на сестру, що пленталася позаду, час від часу скрушно ойкаючи та підсмикуючи підштаники. Її обличчя розпашілося, порожевіло і раптом незвично зблідло. Боб досадливо зітхнув, передав свій ранець Джеку й обтер спітнілі долоні об штанці.
– Йди-но сюди, Меґґі, я понесу тебе решту шляху на спині, – суворо наказав він, люто зиркнувши на братів, щоб ті, бува, не подумали, що він виявляє надмірну поблажливість.
Меґґі видряпалася Бобу на спину достатньо високо, щоб обхопити його ногами за талію, і вдячно схилила голівку на його кістляве плече. Тепер вона могла спокійно і з певним комфортом роздивлятися Вахіне.
Втім, там майже нíчого було роздивлятися. Трохи більше за велике село, містечко Вахіне розкинулося обабіч гудронної дороги. Найбільшою спорудою був місцевий двоповерховий готель із навісом, що захищав від сонця тротуар, а палі, на яких цей навіс тримався, стирчали вздовж водостічної канави. Другим за розміром будинком був універмаг, що теж міг похвалитися навісом, а під його вікнами стояли дві довгі дерев’яні лави для перепочинку перехожих.
