було видно, що особливого ентузіазму молодий тренер не відчуває. Поглянувши на нього, оперативник вперто наполягав на своєму:
– Так-от, Юрку, ти переглянеш кілька папок, що стосуються однієї бандерівської банди, тому що ця Орися загинула в підпільному схроні. Там є різні документи: протоколи допитів, фотографії, якісь бандерівські папери, знайдені та вилучені під час ліквідації членів банди. Треба це все перечитати, але вдумливо, допитливо. Ось тобі перелік імен, які можуть десь вигулькнути в процесі вивчення тих папок. Прочитай, запам’ятай і віддай назад. А я подивлюся деякі кримінальні справи. Треба перевірити одного німаку.
Юрко здивовано звів догори брови.
– А що, на німців у вас теж є справи?
– На всіх, Юрку, на всіх і кожного, – відповів, посміхаючись, Микола Трохимович, і додав: – Зробимо так: зараз вийдемо і я пред’явлю перепустку. Тоді підемо в зал і будемо працювати. Чергова – моя приятелька, тому, думаю, нічого зайвого не питатиме, одначе ти будь обережним і намагайся до неї не говорити. І найголовніше: не смій нічого собі записувати чи коментувати вголос. Побачив – і запам’ятав, зрозуміло?! Навіть якщо б ти знайшов щось надзвичайне, повинен зберігати цілковитий спокій, докінчити роботу і розповісти мені про побачене лише на вулиці.
– Це що, така таємниця? Від кого ми ховаємося?
– Така таємниця. Я тобі сказав, як діяти? Отак і дій.
– Нас будуть підслуховувати, чи як?
Микола, здавалося, вже ледь стримував роздратування.
– Перестань весь час розпитувати. Раз я тобі на цьому наголошую, значить знаю, що роблю. Вчися трохи думати головою, а не біцепсами…
Піднялися до архіву. У залі було прохолодно. Як і минулого разу, худа, бліда і якась на диво мізерна жіночка подала їм папки з паперами й одразу ж пішла до свого столика. Відтак вони з Миколою стали ніби єдиними живими істотами в цьому приміщенні, бо чергова сприймалася майже як декоративне доповнення до суворого інтер’єру архіву.
– Може, впустите мене?
Світлана Лебезун похмуро дивилася на візитерку, яка стояла біля порога. Одразу пригадала Марину дитятком і подумала: життя інколи виробляє з людьми лихі речі. Клавина донька завжди тягнулася до неї в ті колишні часи. Було таке грайливе, миле, веселе й життєрадісне дівчатко, аж світилося від, здавалося, невичерпної внутрішньої енергії. Гарна-прегарна дитинка була. Тепер же… Оця змарніла, змучена жінка… Чого вона, власне, хоче? Навіщо прийшла?
– Заходь.
Марина, голосно сопучи, повільно й натужно стягувала з ніг чоботи.
– Прийшла, тьоть Свєто, з вами по-людськи поговорити. А то моя мати вже таке виробляє, що й соромно розказувати.
– Що мені до твоєї матері? – байдуже запитала стара, пропускаючи гостю до покою. Власне, оцю кімнатку покоєм назвати було важко, хоча сама хата, колись перекуплена Лебезунихою, щоб дожити віку, якимось дивом лишилась у цьому престижному місці. Мабуть, міським архітекторам просто не доходили руки до розвалюхи.
