подають різні варіанти тексту, спотвореного після смерті автора. Від 2014 року ми з донькою Горліса-Горського Ларисою публікували докази цього злочину проти книжки, однак перекручені видання виходили собі далі – навіть державним коштом.
З’явилися, на жаль, і так звані автентичні видання, упорядники яких варіанту 1938 року в очі не бачили та не засмучуються тим, що перша частина в них містить багато помилок із публікації 1967 року. Нарешті після тривалих пошуків мені пощастило знайти видавництво, яке поставилося до видання «Холодного Яру» відповідально й патріотично.
Перспективи позову про захист права автора проти знущання над його текстом сумнівні – через вади вітчизняного законодавства й системи судочинства, – хоча я й не втрачаю надії, що пані Лариса таки відновить справедливість. Тому лишається єдине: друкувати академічне видання й сподіватися на те, що перекручені тексти з часом не знаходитимуть читача.
Таке завдання змусило нас обмежитися публікуванням першої частини книжки. Другу частину автор видав окремо в 1937 і 1938 роках. На жаль, видання львівського «Рекорду» 1938 року досі не знайдене – а воно, на наше переконання, містить виправлення порівняно з попереднім. Отже, академічне видання обох частин сьогодні здійснити неможливо.
Прошу всіх, хто знає, де може зберігатися видання другої частини 1938 року, повідомити «Клуб сімейного дозвілля» або мене особисто.
Докладно про історію «Холодного Яру» від 1932 року до сьогодні читачі дізнаються зі статті «“Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського: археографічний аналіз», яку додано до цієї книжки. У чотирьох інших статтях розглянуто спогади Юрія Горліса-Горського як історичне джерело, а також наведені деякі зауваги щодо його біографії, яку досліджувати виявилося вкрай непросто.
Щиро дякую всім тим, без чиєї допомоги це видання було би неможливим (декого з них названо в примітках до наукового коментаря).
Холодний Яр – це одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але сильні духом можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом.
На жаль, по цей бік межі мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна «республіка», яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині.
Чигиринщина – це місцевість, в якій все говорить про сумне й радісне минуле України. Тут, над Суботовим, стоїть «домовина України» – церква Богдана… Над Чигирином – гора, на якій стояв замок гетьмана Дорошенка… Тут віками точилася завзята боротьба за волю й долю… Про це свідчать сотні високих могил-курганів: «татарських», «лядських», «козацьких», які з часом не загубили серед населення своїх назв, переказів, овіяних леґендами[1] імен козацьких ватажків, що склали в них свої голови. По лісах і досі стоять «городки» та неприступні манастирі[2] -фортеці, за валами яких укривалося колись населення перед ворожою навалою. В часи нової Руїни вони знову стали осередками збройної боротьби, до якої охоче було місцеве селянство, що не любило гнути шиї, серед якого не загинули ще без сліду войовничі традиції предків-козаків, яке однаково любило і плуг, і рушницю. Ці села були в свій час козацькими сторожами перед «Диким полем» – царством орди, що недалеко звідси починалося. Природні умови – великі ліси, гори, яри – робили їх вигідними для оборони. Вони століттями жили спільним життям з недалеким Запоріжжям, до якого давали юнаків, а від нього приймали старців і покалічених. Розповсюджені в селах прізвища – Отаманенки, Отамасі, Осауленки, Хорунжі, Кошові, Довбуші, Гармаші, Козаченки, Бунчуженки, Вернигори, Вернидуби, Запоріжці, Залізняки і цілий ряд знаних з історії Козаччини прізвищ – говорять самі за себе. Тут Хмельницький і Залізняк збирали сили для боротьби.
Коли на Україну посунули вперше червоні москалі, населення тих сіл береться за зброю, якої понаносило з царської армії, і починає з ними боротьбу. Ця боротьба не мала «соціяльного» підложжя, як запевняють червоні окупанти. Чигиринський селянин був свідомий того, що земля належить не графам Давидовим та Воронцовим-Дашковим, яким роздарували козацькі землі московські царі, а йому, бо вона полита потом і кров’ю його і дідів. Відродження Української держави було в його очах рівнозначним з поверненням того подоптаного Москвою права, а тому він не захоплювався брехливими гаслами червоних москалів про «землю і волю». Москаль – чи «білий», чи «червоний» – був для нього лише москаль, одвічний ворог України. І большевиків, і денікінців там вітали однаково: кулями. Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від тієї ж боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та свідомістю цілі – визволення України – в широких масах. В інших районах повстання спалахували переважно стихійно, коли «товариші» починали через міру обдирати селян – тут селянин завжди готовий був вхопити зброю і йти назустріч ворогові. Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб був озброєний
У всіх прижитт. вид. «леґенда» упереміж із «лєґенда».
У всіх прижитт. вид. «манастир», але «манастирський» упереміж із «монастирський».
