дехто засміявся.
– Чесне слово, я її не крала! – у відчаї крикнула Мирослава, і з її очей бризнули сльози. – Це Люда з Юлею, я бачила на власні очі! Я вам клянуся!
– Ми?! – в один голос перепитали подруги. – Та ти ще й брехуха! Ти – пліткарка!
– Мені все зрозуміло, – підбила підсумок Валентина Іванівна. – Ти знаєш, що у нас не люблять злодійок?
– Я не крала, клянуся вам! – Мирослава почервоніла від такого приниження. Сумнівів не було, хто підкинув їй ті трикляті кістки.
– За цю крадіжку ти будеш чергувати по спальні два тижні, – винесла вирок вихователька. – До того ж на тебе чекає розмова з директором.
– Шклявотина – злодійка! – викрикнула Люда, коли вихователька зачинила за собою двері.
Розмова в кабінеті директора не принесла нічого нового у життя Мирослави. Директор не повірив їй, а втім, до принизливого прізвиська «вонючка» додалися ще два: «шклявотина» і «злодійка».
В інтернаті дівчатка по черзі допомагали на кухні мити посуд. У кінці робочого дня кухарі пригощали помічниць чимось смачненьким. Однак завжди, коли надходила черга Мирослави, на кухню замість неї йшла Люда. Мирославі було боляче до сліз, але не залишалося нічого, як зціпивши зуби мовчати. «Я мушу бути сильною, я повинна все витримати, щоб успішно закінчити навчання у школі», – наказувала вона собі. Навчання давалося їй легко, але Люда і тут їй намагалася нашкодити, хоча Мирослава завжди давала їй списувати. Одного разу Мирослава здала зошити з контрольною роботою з математики. Люда нишком узяла з учительського столу її зошит і зробила неправильні виправлення. Мирославі довелося після уроків писати ще одну контрольну роботу. «Треба все пережити, – втішала себе дівчина. – А коли я вийду звідси, то ніколи не буду згадувати ні Люду, ані Юлю. Якщо навіть колись випадково зустріну їх, то вдам ніби ніколи їх не знала. Ніколи не буду такою, як вони». Єдине, чого у Мирослави не могли відібрати «подруги», – її сни. У них вона бачила свою бабусю. Вона завжди була живою.
11
Юрко швидко зміг улаштуватися на роботу. З першої ж спроби його залюбки прийняли водієм «хлібовозки». Щоправда, мусив уставати о четвертій годині ранку, щоб завантажити хліб нічної випічки та розвезти по магазинах, кав’ярнях і їдальнях. Після обідньої перерви він знову завантажував машину та їхав на розвози. Проте були й плюси у його роботі. Він о пів на третю вже був вільний.
Якось Юрко розвантажував ятки з хлібом в одному з магазинів. Товар у нього приймала новенька продавчиня. Він зустрівся з її поглядом, і серце тривожно тріпонулось у грудях. У дівчини були напрочуд красиві сині очі. Юрко не міг відвести від них погляду. Хотілося дивитися в них, як у чисте весняне небо, а ще краще – купатися в ласкавих промінчиках, які з’являлися, коли дівчина осміхалася. Продавчиня знітилася від погляду незнайомого хлопця й опустила очі, сховавши їх під густими чорними віями.
– Новенька? – запитав Юрко.
– Так, – сказала вона. Її голос був тихий, але такий чистий, що хлопець не міг поїхати, не
