десь трішки прогнулися, але все одно не стали навколішки перед своїми кривдниками.
– Так, але ж я була така не одна. Інші швидко змогли адаптуватися до нового життя, а я – ні.
– Ви й надалі голодували?
– Людина до всього звикає, до недоїдання також. Але в якусь одну мить настає пік – і тоді людина ладна на все. Маленька крапля переповнює чашу терпіння. Красти я не могла, бо бабуся навчила мене не простягати руки до чужого та не просити милостиню. Я мусила знайти інший вихід.
– І ви його знайшли?
– Так. Лише за рік. Мені тоді виповнилося чотирнадцять, – почала Мирослава, але спазми стиснули їй горло так, що стало важко розмовляти. – Олексію Степановичу, – сказала вона, відвівши погляд, – можна я зараз піду, бо до мене мають прийти?
Лікар зрозумів, що то була маленька брехня задля порятунку. Було помітно, що жінка дуже хвилюється, а сьогоднішня відвертість її трохи стомила.
– До речі, я забула в палаті аркуш зі смугами. То я можу йти?
– Так, звичайно. Я так розумію, що бабусю ви не бачили вже понад тиждень?
– Так, її не було.
– Ось бачите! Не все так вже й погано?
– Усе добре, – відповіла Мирослава, натужно усміхаючись куточками вуст.
У коридорі її зустрів Юрко.
– А я вам приніс пиріжків з вишнями, – привітавшись, сказав він. – Мама напекла саме для вас. Я їх замотав у рушник, щоб були тепленькі, але, здогадуюся, що це не дуже допомогло.
– Дякую. Переказуй вітання мамі Валі й татові Анатолію. А ти чому не на роботі?
– А в мене обідня перерва.
– Зрозуміло. А чому це ти так сяєш сьогодні? Чи, бува, не закохався?
– Щось у цьому роді.
– І хто ж вона? Як її звуть?
– У неї таке гарне ім’я, як і вона сама, – Світлана. Вона працює продавчинею хліба. Одужуйте швидше – я вас із нею познайомлю.
Ще трохи потеревенивши з юнаком, Мирослава пішла до палати. За нею тінню по коридору прослідувала медсестра та клацнула замком у дверях. Мирослава чи не вперше за останній місяць залюбки поїла. Пиріжки дійсно були смачні. Мирослава вміла добре готувати, але з тістом не дуже товаришувала. Хай скільки намагалася пекти у духовці здобні пиріжки, вони ніколи не виходили такі, як у бабусі. Вона вже і тісто вчиняла з любов’ю, і пекла лише під гарний настрій, а все одно чогось у пиріжках бракувало. Смак пиріжків, які спекла Валентина, нагадав їй дитинство. Бабуся… Вона не з’являлася вночі у садку вже більше ніж тиждень. Мирослава трохи заспокоїлася, але й далі її мучили здогадки. Вона так і не розкрила таємницю, а ще більше заплуталась у своїх думках так, що вже й сама не знала, чи бачила вона її, чи то був плід її хворої уяви. Іноді вона так замислювалася, що впадала в прострацію і в такому стані могла сидіти годинами.
…Вночі Мирослава прокинулася від задухи. Було надто спекотно, тож бракувало свіжого повітря. Вона скинула з себе ковдру,
