довго, занадто довго чекала на тебе, – почала говорити старенька таким тихим голосом, що Мирослава ледь розчула її слова. – Ти мусила приїхати до мене задовго до цього дня. Тоді б ти менше накоїла лиха.
Мирославі здалося, що стара марить. Вона поклала на стіл гроші і вже збиралася подякувати та йти звідси, але голос старенької її зупинив.
– Зачекай, – сказала Дубовиха тихо, але чітко. – Ти повинна закрити мені очі.
– Як то? – спитала Мирослава і побачила, що Дубовиха раптом зітхнула і завмерла, дивлячись їй у вічі.
Жінка придивилася пильніше і з жахом зрозуміла, що по обличчю старенької пройшлася смерть. Бабця вже не дихала. Мирославу охопила паніка. Вона з жаху скрикнула і вже хотіла тікати геть із цієї моторошної хатинки, коли чи то знову злетіло з вуст старенької, чи забриніло в її вухах: «Ти повинна закрити мені очі». З острахом жінка підійшла до небіжчиці і тремтливими пальцями закрила їй очі. Мирослава вискочила надвір та кинулася до того місця, де на неї мав чекати таксист. Автівки ніде не було.
– Ще цього мені бракувало! – з розпачем сказала Мирослава.
Вона подумала про те, що треба сповістити сусідів про смерть Дубовихи та запитати, як дістатися міста. Мирослава роззирнулася. Навколо стояли напіврозвалені хати. Скоріше за все тут ніхто не мешкав. Про всяк випадок вона пролізла крізь зарості кропиви та постукала у двері. Ніхто не відповів. Жінка зазирнула в розбите вікно. Там був безлад і явні ознаки нежитлового приміщення. Вона побігла до іншої садиби – те саме. Третя, четверта, п’ята хата – усюди запустіння. Її охопив жах, але раптом вона помітила на пагорбі ще одну хату. Як до останньої надії кинулася бігти туди. На подвір’ї Мирослава помітила дідуся, який із цигаркою в руці сидів на призьбі біля хати, споглядаючи, як курка квокає та водить своїх жовтеньких курчат.
– Дякувати Богові, – прошепотіла Мирослава й попрямувала до старого.
– Добридень вам, – вона чемно привіталася.
– І вам не хворіти! – привітно відповів дідусь.
– Там Дубовиха померла! – на одному подиху випалила жінка, радіючи, що знайшлася хоча б одна жива людина.
– А що, вже шість годин вечора? – запитав старий та пихнув цигаркою.
– До чого тут час?! Там людина померла, а ви…
– Вона казала, що помре рівно о шостій.
– Треба сповістити її рідних.
– У неї нема нікого. Вона чекала на тебе багато років, – задумливо мовив старий. – І ось ти приїхала.
– Ви щось плутаєте. Я їй не родичка, і приїхала сюди випадково.
– Випадково до Дубовихи ніхто не приїздив. Ти все зрозуміла, що вона тобі порадила?
– Ні… Так. Здається, що так. Тепер я маю повернутися додому. Чим я зможу дістатися міста?
– А нічим, – знизав плечима старий. – До міста тридцять кілометрів. Їх треба пройти пішки. До темряви не встигнеш, то доведеться ночувати десь у полі.
– Я по мобільному викличу таксі, – сказала знервовано Мирослава, дістаючи з сумочки мобільний
