розплакалася. Треба було щось вирішувати, а не гаяти час. Вона дослухалася до внутрішнього голосу. Він їй підказував, що треба зостатися та допомогти старому. Не залишати ж Дубовиху мертвою у хаті?! Треба зібрати всю свою мужність і якось пережити цю ніч. А завтра вранці вона щось придумає.
– Ходімо вже, – сказала вона дідусеві.
– Ось і добре, – чи то осміхнувся той, чи то просто гмикнув. – Зараз підемо до повітки по труну.
– У неї була заготовлена труна?!
– А то ж як! – відповів дідусь і попрямував до садиби Дубовихи.
Труна не була оббита тканиною.
– Що, так і будемо її сюди класти? – поцікавилася Мирослава.
– Звичайно. Дубовиха наказувала, щоб поховали її як предків – у труні, що пахне деревиною.
Деревина на труні була сухою, але все одно вони вдвох ледь дотягли її до хати. Коли Мирослава опинилася всередині хатинки, то з острахом глянула на те місце за столом, де померла старенька. Її там не було! Жінка скрикнула, але дідусь уже стояв біля столу та дивився на підлогу.
– Чому кричиш, як навіжена? Йди сюди, треба її підняти й перенести у труну, – сказав дідусь, і жінка зрозуміла, що Дубовиха впала зі стільця та лежить коло столу.
– Треба ж її обмити й перевдягти, – майже пошепки сказала Мирослава, підходячи ближче.
– А ти не бачиш, що вона сама про себе подбала?
Жінка лише тепер помітила, що старенька була вбрана в білу вишивану сорочку, нову широку спідницю й запнута біленькою хустинкою у дрібну синю квіточку.
Дубовиху поклали у труну, яку поставили на дві табуретки, накрили простирадлом, що було заздалегідь покладене на прибране охайне ліжко.
– Скоро почне сутеніти, – сказала Мирослава. – Треба запалити світло.
– У неї його немає.
– А що ж робити? – запитала жінка, бо їй по спині від жаху пробіг холодок.
– Будемо сидіти при свічках, – сказав дідусь і засвітив кілька свічок, які лежали на столі поруч із сірниками.
– Дідусю, ви тільки не залишайте мене тут на самоті, – попрохала Мирослава.
– Не бійся, Дубовиха при житті була доброю жінкою, земля їй пером, – відповів старий та перехрестився.
– А чому вона сказала, що чекала на мене багато років?
– То треба було у неї спитати.
– Ви ж самі казали, що вона на мене довго чекала, – зауважила жінка.
Старий довго мовчав. Мирославі вже здалося, що він забув про її запитання та заснув, коли той тихо сказав:
– Багатьом людям вона допомогла, багатьом. Їхали до неї звідусіль й усім вона давала слушні поради. А скількох вилікувала від тяжкої недуги! Йшли до неї і криві, і горбаті, і хворі нутрощами. Нікому не відмовила жодного разу! Свята жінка була, хай земля їй буде пухом! А останні роки казала, що їй вже досить бути в гостях, стомилася дуже і вже хоче додому, у вічність. Але ще не все було зроблено. Вона знала про тебе, про те, що диявол правив твоїми думками,
