він її придушив. Стягнув тіло на підлогу й випростав ноги. Зняв із неї увесь одяг, що був нижче від талії: спідню білизну, шорти – усе, у чому вона була одягнена під час викрадення. Тоді Рибак відрізав їй праву ногу. Для цього він використав щось схоже на ніж із довгим великим лезом, і без сокири і пилки різав м’ясо і кістку, аж доки не відтяв ногу від решти тіла. А тоді, мабуть, не більше ніж двічі чи тричі вдарив лезом по щиколотці й відрубав ступню, що досі взута в кросівку. Він відкинув її вбік. Його не цікавила ступня Ірми. Рибаку була потрібна лише нога.
Це, мої любі, і є справжнє невезіння.
Маленьке бездіяльне тіло Ірми Френо витягнулось і, здавалося, хотіло розтанути, розчинитись і стати єдиним цілим із трухлявою підлогою. Шалені мухи й далі дзижчать. Собака досі намагається вирвати увесь соковитий трофей із кросівки. Якби простодушний Ед Ґілбертсон ожив і був тут, поруч із нами, він би вкляк на колінах і ридав, а ми…
Але ми тут не для того, щоб плакати. Ми – не Ед, якого охоплює жах, жалість і зневіра. Величезна таємничість оселилась у цій халупі, її відгомін витає в повітрі навколо нас. Ми тут, щоб побачити, засвідчити, зафіксувати й описати враження від побаченого – таємницю, яка залишила глибокий слід. Глибока, глибока важкість випливає за свої межі, і ця важкість захоплює нас. Смирення – наша найкраща, найвдаліша реакція. Без нього нам було б важко зрозуміти суть справи; величезна таємниця ув’язнила б нас, і ми залишалися б глухими, сліпими, тупими, як невігласи. Ми не можемо собі цього дозволити. Ми маємо честь доповнити цю сцену – мухи; собака, який розриває відрубану ступню; худе, біле тіло Ірми Френо; усвідомлення того, що з нею сталось, – усвідомленням своєї мізерності. Ми всього лише примара.
За шість футів від тіла Ірми крізь порожню віконну раму в боковій стіні залітає товста бджола й повільно кружляє в глибині кімнати. Бджола, що зависла в повітрі, здається надто важкою, щоб літати, проте вона й далі з легкістю і неспішною обачністю кружляє широкими колами над закривавленою підлогою. Мухи, дворняжка й Ірма не звертають на те уваги.
Проте для нас повільна бджола, яка продовжує вдоволено кружляти по задній частині жахної кімнати, не є тільки приводом відвернути увагу, а стає частиною навколишньої таємничості. Будучи елементом цієї сцени, вона дзижчить, вимагаючи від нас покірності. Важке, гучне лопотіння крильми стає центром звукових хвиль, вищих за ті, які створили мухи: як співак із мікрофоном очолює хор, так бджола контролює акустичний фон. Звуки накопичуються й сягають певної точки. Коли бджола повільно пролітає у жовтому світлі, що струменить крізь східну стіну, її смужки стають чорно-золотавими, крила – схожими на віяло і сама комаха – схожою на диво, що витає в повітрі. Вбита дівчинка розпростерта на закривавленій підлозі. Наша смиренність, усвідомлення нашої мізерності, розуміння важкості, яка цілком заповнила цю сцену, дарують нам почуття сили і влади за межами нашого розуміння, певного роду велич, що завжди присутня,
