який прислала Ребекка Вілас, доправив Генрі до «Притулку для старих Макстона» о пів на четверту, за півтори години до того, як за планом мають розпочатися танці на Святі полуниці. Ідея полягає в тому, щоб люди «нагуляли» апетит, а тоді попрямували до відповідно оформлених столів, щоб повечеряти значно пізніше, ніж зазвичай (сьома тридцять – це надто пізно для Макстона). З вином для тих, хто його п’є.
Реббека Вілас відправила ображеного Пітера Векслера принести весь мотлох ді-джея (Піт вважає Генрі «сліпим хопером»). Скажімо так, мотлох складається з двох колонок (дуже великих), одного програвача (легкого, проте, до дідькової матері, незручного для перенесення), одного попереднього підсилювача (дуже важкого), різних дротів (що дуже попереплітались, проте це проблема самого хопера) і чотирьох коробок платівок, які вийшли з моди ще сто років тому. Піт вважає, що сліпий хопер ще в житті не бачив диска.
Останнім був костюм у чохлі на вішаку. Піт заглянув усередину й побачив, що костюм білий.
– Повісьте його он туди, будь ласка, – каже Генрі, показуючи з безпомилковою точністю на комірчину, перероблену для нього на гардеробну.
– Гаразд, – каже Піт. – Якщо не заперечуєте, я б хотів знати, що це таке?
Генрі посміхається. Він чудово знає, що Піт уже заглядав досередини, він чув звук шелестіння поліетиленового чохла і звук блискавки. Ці звуки поєднуються, лише коли хтось відтягує чохол біля горловини вішака.
– Під цим чохлом, мій друже, Симфонічний Стен, великий майстер своєї справи, він просто чекає, щоб я його примірив і втілив у життя.
– О, ха-ха-ха, – каже Піт, не розуміючи, чи це жарт, чи правда; єдине, у чому він упевнений, – це те, що ці записи важкі, так само, як і підсилювач.
Хтось усе ж таки має розповісти сліпому про диски, наступний великий крок прогресу.
– Ти запитав мене, тепер дозволь запитати мені.
– Так, будь ласка, – каже Піт.
– У притулку Макстона сьогодні після обіду була поліція, – каже сліпий хопер. – Зараз її немає, але вона була, коли я приїхав. Що сталося? Сподіваюся, не пограбування чи напад на підопічних?
Піт зупиняється як укопаний під великою картонною полуницею, тримає чохол з костюмом і дивиться на сліпого хопера з подивом, до якого Генрі, здається, може доторкнутись.
– Як ви дізнались, що тут були копи?
Генрі прикладає палець до носа і повертає голову в один бік. Він відповідає хриплим змовницьким шепотом:
– Пахло чимось блакитним.
Піт здається збентеженим, він вагається, чи йому й далі допитуватися, і вирішує, що краще не треба. Дорогою до гардеробної каже:
– Вони грають у шпигунів, проте мені здається, вони шукають іще одну дитину, що загубилася.
Погляд веселої цікавості зникає з обличчя Генрі.
– Боже правий, – каже він.
– Вони приїхали та швидко поїхали. Тут немає дітей, містере… е-е… Лайден?
