і затримує в повітрі.
– Схоже, – розпочинає Лунд, – одуматись і відступити зовсім не входить у плани Венделла. Гидко подумати: я щойно казав, що мені сподобався цей покидьок.
– Агов, прокинься, – сказав Боббі. – Тобі ніколи ніхто не казав, що офіцери поліції та журналісти стоять з різних боків барикад?
Том перехиляється через стіл усім своїм тілом. Горизонтальна, схожа на шрам, зморшка перерізає його чоло, засмаглі щоки наливаються багряним рум’янцем. Він тицяє пальцем у Боббі Дюлака:
– Це те, що мене в тобі дістає. Скільки ти тут? П’ять-шість місяців? Дейл найняв мене ще чотири роки тому, коли він разом із Голлівудом надів наручники на містера Торнберґа Кіндерлінґа. Це була найгучніша судова справа цього округу за останні тридцять років. Я не вихваляюся, проте я теж зробив вагомий внесок у цю справу й допоміг з’ясувати деякі факти.
– Один факт, – зауважив Боббі.
– Я нагадав Дейлу про барменшу в барі, з нею поговорив Голлівуд, і це була досить велика зачіпка, яка йому дуже допомогла. Тож не розмовляй зі мною в такому тоні.
Боббі Дюлак удає, що розкаюється:
– Вибач, Томе. Здається, я й справді трохи погарячкував і перегнув палицю.
Проте подумав він зовсім інше: Ти пропрацював на кілька років більше за мене та зробив Дейлу невеличку підказку, і що з того? Усе одно я кращий коп, ніж тобі судилось коли-небудь бути. Де ж твій героїзм був учора ввечері?
О 23: 15 минулої ночі Арманд Сент-Пір, на прізвисько Шнобель, разом зі своїми друзяками-мотоциклістами з Грізної П’ятірки звернули з Нейлгауз-роу, щоб увірватися до відділку й учинити напад на трьох чергових, які відпрацьовували вісімнадцятигодинну зміну. Вони вимагали подробиці розслідування справи, яка їх найбільше цікавила: «Що тут, в біса, відбувається? Що з приводу третьої, я спитав, що з приводу Ірми Френо? Ви її вже знайшли? Агов, клоуни, ви тут хоча б щось робите, чи лише дим у стелю пускаєте? Чи, може, вам потрібна допомога? – репетував Шнобель. – То найміть нас, і ми покажемо, як потрібно працювати». Здоровань, на прізвисько Мишеня, підійшов упритул до Боббі Дюлака, упершись своїм черевом у накачаний прес, і прямував далі, аж доки не припер офіцера до шафи з картотекою. Від нього сильно тхнуло пивом і марихуаною. Здоровань якось дивно запитав, чи Боббі знайомий із працями джентльмена на ім’я Жак Дерріда. Коли Боббі відповів, що ніколи не чув про такого, Мишеня крикнув: «Тоді все зрозуміло», – і відступив трохи вбік, щоб глянути на імена, написані на дошці. Через півгодини Шнобель, Мишеня та їхня компанія, нічого не довідавшись, незадоволені, але втихомирені, поїхали геть.
Після цього Дейл Ґілбертсон сказав, що йому треба піти додому, щоб виспатись, а Том мав залишитись про всяк випадок. Зазвичай обоє чоловіків знаходили причину, щоб не залишатись на чергуванні. Боббі сказав шефу, що також залишиться, без проблем. Тож ось чому ми застали їх у відділку так рано-вранці.
– Дай мені, – просить Дюлак.
Лунд бере газету, крутить і повертає її так, щоб Боббі зміг побачити заголовок статті: «РИБАК І ДОСІ РОЗГУЛЮЄ
