ведмедик – на схилену голову, а світло з ванної, відбиваючись у його скляних очах, зробило їх схожими на очі справжньої тварини.
– А зараз, Тедді, поглянь на мене, дивись уважно.
Хлопчик подивився.
Тато взяв ковдри й засунув їх глибоко в шафу. Тед почув, як тихо дзенькнули вішаки, вони розмовляли про тата своєю кумедною вішацькою мовою, і хлопчик ледь усміхнувся. мама це помітила і з полегшенням усміхнулась у відповідь.
Батько відійшов від шафи, взяв ведмедика і вклав його в руки Теда.
– А на завершення, – проголосив тато з урочистим поклоном, розсмішивши Теда і маму, – ось вам найголовніше: крісло.
Він різко зачинив двері шафи й підпер їх кріслом. Повернувшись до ліжка, він усе ще всміхався, та погляд мав серйозний.
– Тепер добре?
– Так, – відповів Тед, потім через силу додав:
– Але воно було там. Я бачив… Справді…
– Ти бачив його тільки у своїй уяві, – промовив тато, скуйовдивши йому волосся великою теплою рукою. – У шафі ніякого чудовиська не було, принаймні справжнього. монстри бувають тільки в книжках і твоїй уяві, Тедді.
Він переводив погляд з мами на батька, вдивлявся в їхні великі, рідні обличчя.
– Справді?
– Авжеж, – сказала мама, – а тепер, хлопче, встань і сходи в туалет.
– Уже ходив. Через це я й прокинувся.
– Чому б тобі просто мене не послухати? – сказала мама. Дорослі ніколи не вірять дітям.
Мати спостерігала, як він пішов в туалет і витиснув із себе кілька крапель.
– Ось бачиш, тобі треба було сходити.
У розпачі Тед кивнув. Ліг у ліжко. Його вкрили ковдрою. Поцілували.
Щойно батьки пішли до дверей, страх знову накрив його плащем холодного туману. наче саван, пропахлий безнадією смерті. «Будь ласка, – билася в мозку одна-єдина думка, – будь ласка, будь ласка, будь ласка…»
Мабуть, тато щось відчув – уже тримаючи руку на вимикачі, він обернувся:
– Ніяких монстрів, чуєш, Теде?
– Так, тату, – відповів Тед, бо в цю мить батьків погляд став якимось далеким і потьмареним, ніби і його самого треба було в цьому переконати. – ніяких монстрів.
«Крім того, що сидить у шафі».
Світло згасло.
– Добраніч, Теде, – долинув до нього тихий і лагідний мамин голос.
«Мамо, будь обережна, – благав він подумки, – вони ж їдять жінок. У кіно вони завжди викрадають їх, а потім з’їдають. Будь ласка, будь ласка, будь ласка.»
Але вони пішли.
Отож чотирирічний Тед Трентон лежав у ліжку, весь вкрившись гусячою шкірою, із закляклими, мов шарніри з дитячого конструктора, м’язами. Він натяг ковдру аж до підборіддя й однією рукою притис ведмедика до грудей. Зі стіни на нього дивився Люк Скайвокер, з іншої стіни, стоячи на сокодавці, весело вишкірявся бурундучок. «Якщо життя дає тобі лимони, зроби з
