одним махом.
На мить Тед завагався. Вони з собакою дивились один на одного.
– Песик, – вимовив Тед.
– Куджо, – сказав молодший Кембер, підійшовши до Теда, – його звуть Куджо.
– Куджо, – покликав Тед. Собака підійшов і заходився добродушно облизувати його обличчя своїм слинявим язиком. Тед захихотів і спробував ухилитися. Він обернувся до тата з мамою, сміючись так само, як тоді, коли вони його лоскотали. Він зробив був крок у їхній бік, та зашпортався і впав на землю. мить – і собака вже опинився над ним. Вік, що рукою обіймав Донну за талію, не лише почув, а й відчув, як їй перехопило дух. Він кинувся вперед, але спинився.
Куджо вчепився зубами у футболку з зображенням людини-павука, потяг догори, – на мить Тед став схожим на кошеня в зубах матусі-кішки – і поставив малого на ноги.
Тед підбіг до батьків, вигукуючи:
– Я люблю песика! мамо, тату, я люблю песика!
Син Кембера спостерігав, запхавши руки в кишені джинсів, сцена його трохи забавляла.
– Авжеж, це чудовий собака, – весело погодився Вік, але його серце все ще швидко билося. на одну коротку мить він справді повірив, що собака от-от відкусить голову Теда, як льодяник на паличці.
– Це сенбернар, Теде, – пояснив він.
– Сем… бирнар, – вигукнув хлопчик і побіг назад до собаки. Той, як невелика гора, сидів біля входу в стодолу. – Куджо! Ку-у-у-джо!
Донна знову напружилася.
– Віку, ти думаєш.
Та Тед уже був біля собаки й гаряче обійняв його, потім став поруч і почав роздивлятися його морду. Собака сидів із висолопленим рожевим язиком, хвіст молотив по гравію доріжки. Ставши навшпиньки, Тед міг майже зазирнути йому в очі.
– Думаю, в них усе гаразд, – відповів Вік.
Тед застромив свою маленьку ручку в пащу Куджо і почав оглядати його зуби, як наймолодший у світі стоматолог. Це змусило Віка пережити ще одну тривожну хвилину, та потім малий знов повернувся до них.
– У песика є зуби, – повідомив він.
– Так, у нього дуже багато зубів.
Він обернувся до хлопця, збираючись спитати, звідки у пса таке ім’я, як із майстерні вийшов Джо Кембер, ретельно витираючи руки ганчіркою, щоб, бува, не забруднити гостя; лише тоді він потиснув руку Віка.
З приємним здивуванням Вік відзначив, що Джо добре знає свою справу. Вони проїхалися до будинку біля підніжжя пагорба і назад до майстерні, і всю дорогу Джо пильно прислухався до стукоту в колесі.
– Підшипник полетів, – коротко констатував Кембер, – вам ще пощастило, що не заблокувало колесо.
– Ви можете його полагодити? – запитав Вік.
– Так, якщо ви не проти почекати тут години дві, я зроблю це хоч зараз.
– Думаю, це не проблема, – сказав Вік поглядаючи в бік сина. Той заволодів бейсбольним м’ячем і намагався кинути його якнайдалі – виходило, правда, не надто далеко, – а Кемберів сенбернар покірно приносив його назад. М’яч уже був добряче
