діяльністю гетьмана та нагляду за тим, аби він не звільняв і не призначав на старшинські уряди козаків, «не описавшись к великому государю». Резидент мав слідкувати, аби в «гетьмане… никакой шатости к измене и возмущению народа… не было». У разі нагальної потреби – передовсім для запобігання «зради» з боку регіментаря – йому дозволялося навіть використовувати російські війська, спеціально для цього залишені царем в Україні[11].
Одночасно розпочався процес нищення існуючих традицій у сфері кадрового забезпечення функціонування місцевого самоврядування. Принцип виборності місцевих урядників став активно підважуватись діями російської влади, зацікавленої у формуванні цілком лояльного до інтересів царя старшинського корпусу. Уряд Петра І активно втручався і порушував на свій розсуд процедуру заміщення старшинських вакансій, започаткував процес посадження на уряди іноземних шляхтичів, яким були абсолютно чужі українські традиції врядування. Остання обставина відіграла свою роль у процесі подальшої уніфікації державних порядків Гетьманату до загальноімперських зразків. Наступним кроком на шляху свідомого руйнування російською владою політичної системи Гетьманату стало поширення в 1712–1714 роках на його правове поле дії примусових обмежень у сфері торговельно-економічної діяльності – царських указів про так звані «заповідні товари»[12].
Ратифікаційна грамота союзної угоди Петра І та Августа ІІ Саксонського, спрямованої проти Швеції. Москва, 1699.
Ще більш радикальний наступ на українську автономію російська влада розпочала навесні 1722 р. із запровадженням в Україні російської владної інституції – Малоросійської колегії. Заснуванням колегії, по суті, розпочався завершальний етап нівелювання самобутніх рис політичної системи Гетьманату, уніфікації до загальноімперських зразків норм організації державного життя, функціонування діловодства, впровадження у правове поле російських юридичних кодексів, мобілізації матеріальних ресурсів краю на загальноімперські потреби тощо. Російська влада вчинила спробу ліквідувати інститути гетьманства і генеральної старшини, підмінити формально виборну полкову адміністрацію призначеними з центру російськими офіцерами, трансформувати судову і фінансові системи.
У листі до гетьмана Скоропадського доцільність реформи імператор по-популістськи обґрунтовував прагненням поліпшити систему управління Гетьманату, яка мала численні недоліки, породжувала безлад «чрез все прошедшие времена с молодых лет моих и доселе»[13]. В іменному імператорському указі, який гетьман отримав 30 квітня «зась по приїзді з сенату і по обіді»[14], увагу також було акцентовано на непорядках у Генеральному суді та Генеральній канцелярії, у сфері фінансів тощо[15]. А щоб хоч якось обґрунтувати указ із правової точки зору, його автори неодноразово покликалися на «договірні статті Богдана
