життя продаватимеш нижню білизну – чужу та чужим, ото все життя!» Ох, що вона таке меле? Гайсин – прекрасне місто, і люди тут хороші. І вона не пропаща душа. Вона ж навчається. Так, заочно, так, на економіста, і що? Робота не гірша від інших. Мама працює бухгалтером у Віктора Олеговича, її в місті люблять та поважають. А те, що Оксана в мами на шиї не сидить, – то хіба злочин? Чи вона більше б знала, якби вчилася на стаціонарі? Та її мама будь-якому профі фору дасть. А от зайва копійчина в хаті не завадить. Часи такі – непрості. До того ж… Ось надумає вона, наприклад, поїхати до Львова. Ну, це так, риторично вона себе запитує. Тобто якби захотілося поїхати, то хіба б не поїхала? А запросто. А чому ні? На екскурсію. І вона таки назбирає на ту поїздку, якщо треба буде, то вечорами посуд в кафешці митиме і в мами не проситиме. Приїде вона у Львів і почуватиметься у ньому своєю. Точно-точно. І подивиться в очі Василю. Як? Не знала, не запитувала себе. Бо у Львові майже мільйон люду і як того Василя віднайти, коли ані прізвища, ані адреси не знаєш? Про це вона подумає потім, не зараз, не тепер. Якось воно буде. Але до Львова вона точно добереться!
Оксана травень любила найбільше. Може, тому, що народилася на початку травня? Коли мама запитала, що доня хоче на двадцятиріччя, забажала мандрівки до старого Львова. Мама спочатку спробувала відмовити. Потім махнула рукою. Добра дитина у неї, то хіба не має права на хоч одне химерництво? І так надто чемна. Он її однолітки – вже дехто по другому колу заміж йде, розлучаються, дітей народжують, одна навіть в наркодиспансері на обліку стоїть. А тут… Чемна і тиха у неї донька, наче вода в криниці. Тож треба шанувати й дякувати Богу за таку ласку. А з іншого боку? Кому та тиха криниця тепер потрібна? Коли вода в крані – зручно і все під боком. Хоч і хлорована, і здебільшого несмачна, та чоловічому поріддю все єдно. Чим думають? Вже точно не верхньою головою. То, може, й добре, що Оксанка хоч на пару днів гайне в мандри? Нехай. Може, з кимось познайомиться. А вона зателефонує сестрі чоловіка. Їй корона з голови не впаде. Та сестра завинила їм дуже багато. Сестра ж львів’янка. То хіба на пару ночей небогу не приймуть? Зателефонувала. Родичка наговорила купу малу різного і непотрібного, про страшні ціни на житло у Львові, високі тарифи на воду-електрику-газ, про те, що у неї навіть на килимі при вході хтось спить, – дві кімнати і шестеро людей – то не жарти. І сплавила дорогу родичку до сестри свекрухи. У тої хоч і однокімнатне помешкання, та в старому місті, і до того ж лишень три ночі за досить умовну платню, можна помучитися.
Оксана була згідна на все. З розповідей Василя вона Львів знала, наче близького сусіда чи рідного брата, і, як їй здавалося, гідів чи проводирів містом геть не потребувала.
Оксана збиралася до Львова і шкодувала за одним – що їде сама. Бодай з подругою – і то не так сумно. Але де її взяти, ту подругу? Після того, як у десятому класі її найкраща коліжаночка виїхала разом з батьками до Ізраїлю, нової вона собі так і не надибала. Дуже важко сходилася з людьми. Батьки Лесі
