як вона сміялася над історією самого будівництва залізничної колії. Василь оповідав, що траса була спроектована таким чином, що залізничне полотно пролягало між селами. І коли почали будувати залізницю, місцевий люд не дуже розумів, що відбувається. Ходили чутки, що от-от і селами зачнуть їздити «залізні коні», перестануть нестися кури, корови не даватимуть молока і так далі. А напередодні відкриття залізничною колією їздила дрезина з ручним приводом. На ній сиділи троє – як писали тоді газети – «моцних хлопів». Двоє змушували дрезину рухатися, а третій кричав у розтрубу (це такий собі прообраз сучасного мегафона): «Увага, увага! Ховайте худобу, псів і дітей, бо буде їхати локомотива!» І справді, тодішній поїзд, що йшов зі страшенним гуркотом, свистом, оповитий чорним димом і клубком білої пари, справляв шокуюче враження, особливо на селян – провінційних і патріархальних.
Оксана дивиться на львівську зливу, яка все не вщухає. То вона загнала дівчину в старий пошарпаний під’їзд. І це додає спогадів і гіркоти. Травневий Львів, який мав стати подарунком на її уродини, ставав її сумом. Василя вона досі так і не відшукала і не прикликала. Хоч і впізнавала очима, вимацувала поглядом… Все був не він, все чужі ходили, гуляли, сміялися, сумували.
Стара пані, до якої з легкої руки мами вона вселилася, була доволі милою особою. Пані Стефа майже не виходила на двір. Закупи робив син, щодня стареньку навідували онуки, а вона любила сидіти на «бальконі» свого помешкання і розмовляти з сусідами, з такими ж давніми панянками та панами. Балкон виходив у двір під’їзду, і пані Стефі було добре видно, хто, коли, до кого і на скільки пішов, коли вийшов. Пані Стефа виконувала місію місцевого довідкового бюро і дуже пишалася з того. Вона навіть втішилася з присутності у своєму помешканні когось нового. За півгодини випитала в Оксани всю інформацію, яка її цікавила, – хто, чия, звідки, чи надовго, і врешті заспокоїлася – зайнявши знайому локацію – на «бальконі».
Блиснуло сонце. Отак раптово хмари розійшлися, і знову тепло, і затишно, і, певно, вкотре збирається на дощ. Оксана вистромила голову зі свого сховку. Куди зараз? Поруч Андріївська церква. Вона там ще не була. Ось по Сербській вона якраз і вийде до неї. І тільки-но набрала швидкість, як з розгону втелющилася в якогось здорованя, який наче з-під землі вичаклувався. Чолов’яга вигулькнув з-за рогу, і Оксана його не помітила. Сумочка в її руках перевернулася, і весь її вміст посипався бруківкою.
– От же ж розтелепа, – вилаяла себе Оксана, заходившись визбирувати те, що випало з торбинки: косметичка, гаманець, візитка, намисто…
Той, у кого вона влетіла, заходився допомагати, вибачаючись перед Оксаною дуже знайомим голосом. І коли все було зібрано до торби і Оксані треба було подякувати винуватцю пригоди за допомогу, як вона несподівано почула:
– Господи, Оксано, ви? Гайсин. Точно. Знайома панєнка з Гайсина. Ну, це ж треба? Світ такий тісний. Як ваша крамничка? Як там мається
