ірського перевалу. Водій, закарпатський вуйко – Іван, беззлобно бурчав собі під ніс на рідному діалекті, лаючи державну та місцеву влади, не здатні відремонтувати і очистити від снігових заметів гірські траси.
– Най вас шлях трафить, Вар’яти! Тілько красти можете, а на людей вам плювати! Еге, ж?! – Іван повернув голову до молодого хлопця – Сашка Світогорова, який сидів поряд, на передньому сидінні, і мовчки дивився у вікно, милуючись зимовим Карпатським пейзажем.
– Що? – перепитав хлопець, захоплений своїми думками. – Вибачте, я не розчув питання.
– Кажу, ці кляті падлюки скуповують наші землі і ніц їх не цікавить: ні дороги, ні народи… – заторохкотів вуйко Іван, зрадівши, що знайшов «вільні вуха». – Ось зараз вилізем нагору, а як додолу з’їдемо? Га?
– Пригальмовуючи, напевно.
– Ага, «пригальмовуючи», – перекривив Іван. – Москаль, він і в Африці москаль. Ти, тілько поглянь, як же воно слизько! – гарячкував вуйко. – Я ж кажу, дороги навіть, не посипані піском і сіллю! Вар’яти! Най вас шлях трафить! Ми ж дітей веземо, а не дрова!
Світогоров обернувся в салон, і оглянув пасажирів – молоденьких хлопчаків-самбістів. Підліткова група з п’ятнадцяти чоловік їхала на збори до спортивного табору, що знаходився за перевалом у Воловці. Після зборів, їм доведеться виступати на чемпіонаті країни з самбо. Для хлопців це було справжньою подією, в цей не простий час лихих 90-х.
Корумпований уряд країни думав тільки про себе, примножуючи свій особистий капітал, а на народ, тим більше дітей, окрім своїх власних звичайно, йому було глибоко наплювати.
Звільнений з армії молодий офіцер, зумів організувати спортивну секцію по самбо для дітей і дорослих, і успішно розвивав її разом зі своїми однодумцями.
Сашко знову відвернувся від говіркого водія, і занурився у власні думки, спостерігаючи засніжені ялини густого лісу. Від довгого сидіння заболів поперек. Час від часу, застряглий уламок гранати, давав про себе знати болями в спині. Це нагадування про відрядження в гарячі точки. Боячись зачепити хребет, лікарі залишили осколок на місці поранення, наказавши Сашкові вести спокійний, розмірений, без навантажень спосіб життя. Якщо звичайно, той хоче пожити пересуваючись на своїх двох.
З армією довелося розпрощатися, хоча військова кар’єра тільки починалася. Був час, коли він навіть запив. І запив, як то кажуть, «по-дорослому». Ні до чого хорошого це не призвело. Тільки посилився біль в спині і з’явилася синюшна пухлина на обличчі, як у п’яниці зі стажем.
Зустрівши випадково на вулиці свого першого тренера по самбо – Короля Миколу Васильовича, Сашко зрозумів, після розмови з ним, що треба в житті все кардинально міняти, якщо він не хоче здохнути під тином, як бродячий собака.
Найскладніше – це робота над собою, над своїми слабкостями і лінню. Перемогти себе, свій біль і емоції не кожному під силу.
Сашко посміхнувся, згадавши, як болісно долав безкінечні кілометри бігових доріжок стадіону, як зводив себе в тренажерному залі і до знемоги відточував техніку рукопашного бою на основі самбо і айкідо, зі своїм найкращим учнем – Вовкою Джерелом. Вовка приїхав з Сахаліну і вже мав чорний пояс по джиу-джитсу. Чимало їм довелося попотіти разом, перш ніж вони відкрили спортивну школу самбо. Чому самбо? Тому, що ця назва відповідає слов’яно-арійському воїнству – самозахист без зброї. Тренер і учень почали навчати молоде покоління, додаючи в систему тренувань все нові напрацювання технік; кращі прийоми самозахисту, збираючи їх з різних видів єдиноборств. І результат не змусив себе довго чекати. Підлітки, замість того, щоб пити «правильне пиво» і курити тютюнове лайно, яке нав’язується державою за допомогою різних реклам та акцій, кинулися оздоровлюватися, і зміцнювати здоровий дух і тіло в спортивній федерації самбо. Крім того, юні спортсмени успішно займали призові місця на міжрегіональних змаганнях. Ось і зараз, кращі їдуть на підготовчі збори, після яких, представлятимуть своє місто на чемпіонаті країни.
Дивлячись на щасливі обличчя своїх підопічних, Сашко посміхнувся.
«Як добре, – думав він, – здоровий спосіб життя, фортеця тіла і духу – ось, що треба для людини, щоб стати щасливою!»
І це все в його руках. Спостерігаючи за ними і навчаючи їх, сам стаєш сильнішим і витривалішим.
Тренуючись майже щоденно, навіть забув про свої поранення і переломи. Нехай, сьогодні, і небагато дітей тренується в залі, але, навіть ці «декілька» не підуть по підворіттях упиватися пивом, курити тютюн і приймати наркотики.
Прорвемося!
«Все одно, мрія: відкрити спортивні безкоштовні зали для дітей і молоді по всій країні, збудеться! Чи не вічно нас будуть грабувати і обдурювати. Буде і на нашій вулиці спортивна школа!»
– Олександре Корнійовичу, а довго ще їхати? – запитав один із хлопців.
– Скоро
