раз Наталці вдалося допомогти не будь-кому, а справжнісінькому інопланетянину. Не вірите? Ось послухайте, як все відбувалося насправді.
Подія перша. Як Наталка з інопланетянином розмовляла
Наталка з тритоном Тришкою прийшли на дитячий майданчик – на гойдалці погойдатися.
– Дивись, Наталко, а діти знов на майданчику іграшку забули. Пам’ятаєш, ми колись тут знаходили того, рожевого… А зараз зовсім кумедний! Наче ведмедик, тільки червоний! – закричав Тришка, кидаючись до пухнастого створіння.
– Дивний якийсь ведмедик. Вуха у нього чомусь фіолетові, а ніс – довгий, та ще й зелений. Хіба такі ведмеді бувають? – запитала Наталка, уважно роздивляючись знахідку.
– Ой-ой-йой! Та він наче дихає! Хіба що на батарейках? – підскочив Тришка.
– Він ще й очима водить, – додала черепашка і помацала лапкою червону шовковисту шубку.
– Обережно, а то ще током вдарить, – попередив тритон.
– Не хвилюйся, Тришко, – заспокійливо промовила черепашка, – не вдарить.
– Вдарить… вдарить… – почулося навкруги.
– Ого, яка тут луна йде! – здивувався Тришка.
Різні голоси підхопили:
– Луна йде… луна йде… йде… йде…
– Чому це так виходить? – замислилася Наталка. – Луна – вона завжди єдиним голосом відгукається. А ця на різні голоси гомонить.
– Не гомонить, а вчиться по-вашому розмовляти, – повернув до них голову дивовижний ведмідь.
– Ти хто? – зарепетував тритон і відсунувся подалі.
– Я – зантик 293458715-й, – ввічливо вклонився пухнастик. – А ваші імена вже почув. Ви – Наталка, а Ви – Тришка.
– Який такий зантик? І навіщо ти даєш нам номер свого телефону? – почухав потилицю Тришка.
– Він, мабуть, не тутешній, – розсудила черепашка. – Приїхав звідкілясь.
– Вірно думаєте. Я – інопланетянин. Прилетів з планети, яку ми називаємо Затурн, а ви – Сатурн.
– Тоді вам треба називатись сатурнянами або – хі-хі! – затурнянами! – підхихикнув Тришка.
– Ви теж живете на планеті Земля, а називаєтесь по-різному: людьми, тваринами, птахами, – не погодився зантик. – А на нашій планеті живемо тільки ми. Й звемося зантики.
– І що, всі схожі на тебе? – зацікавився Тришка.
– Мені здається, Тришо, – втрутилася у розмову Наталка, – що нам треба запросити шановного гостя до моєї господи. Нехай він оговтається після далекої мандрівки, відпочине, попоїсть, а там і побалакати можна.
– Дуже вдячний за слушну пропозицію, – вклонився зантик. – Вже як дві години шукаю об’єкт для контакту. Одночасно я намагався вивчити вашу мову. Але всі, до кого мовив, такі-сякі, на мене уваги не звертали. Ані мухи, ані бджоли, ані мурашки. Тільки зараз поталанило з вами зустрітися.
– Ну, то й пішли швидше, – запропонувала черепашка. – Ласкаво прошу.
І попрямувала до своєї нірки.
Подія друга. Як зантик новим друзям про Сонячну систему розповідав
На м’якій канапі всілися утрьох. Зантик відкашлявся й урочисто сказав:
– Я не тільки мандрівник та шукач пригод. Я ще й вчений. Ось зараз я прочитаю вам уривок зі своїх записів, щоб ви мали змогу краще ознайомитись із будовою нашої рідної планетарної системи – Сонячної.
Тож слухайте!
З нотатків зантика 293458715-го:
«До складу нашої Сонячної системи, в якій ми всі мешкаємо, входять дев’ять планет із супутниками. Планети – це невеличкі (у порівнянні з Сонцем) небесні тіла. Але, якщо Сонце випромінює власне світло, то планети сяють відображеним від Сонця.
Якщо перейти на земну мову, то планети називаються: Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун і Плутон. У такому порядку вони й обертаються навколо Сонця. Найближча – Меркурій, а найдальша – Плутон.
Планети рухаються навколо Сонця шляхами, які називають орбітами. Шляхи ці ніколи не перетинаються, і тому перестрибнути з планети на планету не можна. Тільки перелетіти. Тому і вирушив я у далеку путь на кометі: на інші планети подивитися та з їх мешканцями познайомитись».
Зантик закінчив читати і знову кахикнув.
– Тепер можете запитувати, – запропонував він.
– Ти про свою планету розкажи. І детальніше, будь ласка, – попросила Наталка.
– Моя рідна планета Сатурн, – заговорив зантик. – Це шоста планета Сонячної
