>Пролог
Полтергейст
Готовність інвестиційних банків Уолл-стрит платити мені сотні тисяч доларів за те, щоб я роздавав рекомендації дорослим людям, і досі залишається для мене загадкою. Мені було двадцять чотири роки, і я не мав жодного досвіду або особливого інтересу до того, які акції та облігації піднімуться в ціні, а які впадуть. Основна функція Уолл-стрит полягала в розподілі капіталу: у визначенні, кому він має дістатися, а кому ні. Можете повірити мені на слово, я про те й гадки не мав. Я ніколи не ходив на бухгалтерські курси, ніколи не керував бізнесом, не мав навіть власних заощаджень, щоб ними порядкувати. Я пристав на роботу до Salomon Brothers у 1985-му й відійшов від них, багатшим, у 1988-му, і попри те, що я написав про свій досвід книжку, той період і досі видається мені напрочуд безглуздим – це одна з причин, з яких я так легко відмовився від цього заробітку. Я вважав становище хитким. Радше рано, аніж пізно, хтось розпізнає в мені (а також у багатьох подібних до мене людях) шахрая. Радше рано, аніж пізно, станеться Велике Впізнання, Уолл-стрит прокинеться, й сотні, як не тисячі, молодих людей, подібних до мене, які не мали жодного права робити величезні ставки чужими грошима чи заохочувати когось до цих ставок, будуть вигнані зі світу фінансів.
Коли я взявся описувати свій досвід (під назвою «Покер брехунів»), то робив це в дусі молодика, який гадає, що вміє вчасно позбутися акцій, перш ніж вони впадуть у ціні. Я просто нашкрябав своє повідомлення й запхав його в пляшку для поколінь, які йтимуть цими стежинами десь у далекому майбутньому. Я вирішив, що коли «своя» людина з Уолл-стрит не викладе все на папері, то в майбутньому ніхто не повірить, що таке насправді відбувалося.
Доти все, що писалося про Уолл-стрит, було присвячено фондовому ринку.
Від самого початку переважна частина Уолл-стрит живилася фондовим ринком. Моя книжка була здебільшого присвячена ринку боргових зобов’язань, оскільки тепер Уолл-стрит заробляла навіть більші гроші, об’єднуючи позики, перепродуючи їх і порпаючись у боргах Америки, що дедалі зростали. Ця ситуація також видавалася мені хиткою. Я гадав, що пишу історичні етюди про Америку 1980-х, коли велика нація втратила здоровий фінансовий глузд. Я очікував, що читачів із майбутнього обурить той факт, що далекого 1986 року гендиректору Salomon Brothers Джонові Ґутфройнду платили 3,1 мільйона (!) доларів, поки він тягнув свій бізнес у могилу. Я очікував, що в них щелепи повідвисають, коли вони читатимуть історію Гоуві Рубіна, який торгував іпотечними облігаціями в Salomon, а потім перейшов у Merrill Lynch й одразу ж утратив $ 250 млн. Я сподівався шокувати читачів тим, що колись давно гендиректори Уолл-стрит мали доволі слабке уявлення про високі ризики, на які йшли їхні торговці облігаціями.
Приблизно так я це й уявляв. Але чого я напевно не чекав, так це того, що читач із майбутнього подивиться на ці історії або на мій власний цікавий досвід і скаже: «Як старомодно!» Як невинно! Я навіть не підозрював, що фінансові 1980-ті розтягнуться ще на цілих два десятиліття, або що розбіжність між рівнями Уолл-стрит і звичайної економіки переросте в класову розбіжність. Що якомусь торговцю облігаціями платитимуть $ 47 млн на рік, а він іще ображатиметься. Що ринок облігацій для фінансування іпотечних кредитів, винайдений у торговій залі Salomon Brothers, який здавався на той час дуже непоганою ідеєю, спричинить першу суто фінансову катастрофу в історії. Що рівно через двадцять років по тому, як Гоуві Рубін заробив собі скандальну репутацію, пустивши на вітер $ 250 млн, інший торговець іпотечними облігаціями на ім’я Гоуві, що працював на Morgan Stanley, втратить 9 мільярдів на одній-єдиній операції з іпотечними облігаціями й залишиться фактично невідомим, бо ніхто за межами невеликого кола людей у Morgan Stanley ніколи й не чув про те, що він зробив і чому.
Коли я сів писати свою першу книжку, у мене не було особливих намірів, окрім як розповісти захопливу, як мені здавалося, історію. Якби ви тоді залили в мене кілька чарчин і спитали, який вплив матиме моя книжка на світ, я б відповів щось на кшталт: «Сподіваюся, студенти в коледжах, які намагаються вирішити, що їм робити зі своїми життями, прочитають її, подумають, що не варто встрягати в цю дурню, облишать свої поривання і втратять будь-який інтерес до професії фінансиста». Я плекав надію, що якийсь розумний хлопак з Університету штату Огайо, який насправді хотів стати океанографом, прочитає мою книжку, знехтує пропозицією від Goldman Sachs і пуститься в море.
Чомусь моя ідея не спрацювала. Через шість місяців після виходу «Покеру брехунів» я по коліна загруз у листах від студентів Університету штату Огайо, які прагнули довідатися, чи не залишилося в мене ще якихось секретів про Уолл-стрит. Вони читали мою книжку як практичні настанови.
Упродовж двох десятиліть після того, як я пішов із фінансового світу, я чекав кінця Уолл-стрит у тому вигляді, у якому її знав. Нечувані премії, нескінченний парад трейдерів-дурисвітів, той скандал, що потопив Дрекселя Бернема, ще один, який знищив Джона Ґутфройнда й покінчив із Salomon Brothers, далі – криза, яка настала після краху мого колишнього боса
