втомившись винюхувати собак, яких тут уже й близько нема, я притиснувся мордою до ґрат і набрав повні груди повітря. Це мені нагадало той час, коли я встромив писка у вологий смітник – наше головне джерело їжі. У ньому були тисячі незнайомих ароматів, і всі з такою силою пахнули, що я раз за разом чхав.
Швидкий вмостився з другого боку клітки й ліг, не приєднуючись до мене, бо цю забаву ж не він придумав. Він сердито на мене зиркав щоразу, коли я чхав, наче хотів сказати, щоб надалі я просив у нього на це дозвіл. І повсякчас, як цей холодний погляд зустрічався з моїм, я озирався на Маму, яка й надалі, наскільки я розумів, залишалася головною, хоча була тепер дуже налякана.
Коли машина зупинилася, підійшла жінка і звернулася до нас, притискаючи долоні до країв клітки, щоб ми їх лизнули. Мама навіть не поворухнулася, а Швидкий, зачарований так само, як і я, стояв поряд і махав хвостом.
– Які ви славні. Їсти хочете, малі? Голодні?
Нас зупинили біля довгої пласкої будівлі, з-під шин стирчала пустельна трава.
– Гей, Боббі! – крикнув один із чоловіків.
Відповідь на цей вигук була дивовижна. З-за будинку почувся такий гучний і багатоголосий гавкіт, що я навіть не міг уявити, скільки ж там було собак. Швидкий підскочив і сперся передніми лапами на стінку клітки, наче від того він зміг би більше побачити.
Галас продовжувався, а тим часом з-за будинку вийшов ще один чоловік. Він був бурий і обвітрений, злегка накульгував. Інші двоє чоловіків дивно всміхалися, коли дивилися на нього. Побачивши нас, кульгавий зупинився й опустив руки.
– О ні, сеньйоро! Годі вже собак. У нас їх і так забагато, – з його голосу було зрозуміло, що він жалкує і навіть змирився, в ньому не було жодної злості.
Жінка розвернулася й підійшла до нього.
– У нас двоє цуценят і їхня мати. Їм, може, місяців зо три. Ще одне з них утекло, а інше – померло.
– О ні!
– Мати їхня дика, бідолаха. Їй дуже страшно.
– Ну, ви ж знаєте, що вам казали останнього разу. У нас забагато собак, нам так ліцензію не дадуть!
– І нехай.
– Але ж, сеньйоро, у нас місця немає.
– Ну, Боббі, ви ж знаєте, що це неправда. А нам що, так і залишити їх, хай живуть, як дикі? Це ж собаки, Боббі, маленькі цуценята! Бачите?
Жінка знову розвернулася до клітки, а я помахав їй хвостом, показуючи, що хоча й не розумію жодного слова, зате уважно слухаю.
– То що, Боббі, ще трьох берете? – спитав один із тих двох чоловіків, що стояли й усміхалися.
– Скоро взагалі вам не буде чим платити – всі гроші на собачий харч підуть! – відказав Боббі, а ті двоє тільки вишкірилися й знизали плечима.
– Карлосе, я хочу, щоб ти взяв свіжий гамбургер і повернувся туди, до струмка. Може, вдасться знайти й третє, – сказала жінка.
Чоловік кивнув і засміявся, коли побачив вираз морди Боббі. Я зрозумів, що жінка серед цих людей головна, тому знову лизнув
