не надто врізався у пам’ять. Ман вивчав Америку, однак сам там ніколи не бував, як і Бон, що замовив ще пива і спитав, чи є в Америці пивниці просто неба.
– У них є бари та супермаркети, де завжди можна дістати пива, – сказав я.
– Але чи є там прекрасні жінки, що співають таких пісень? – запитав він.
Я налив йому ще і сказав:
– Там є прекрасні жінки, але таких пісень вони не співають.
Тоді гітарист почав перебирати акорди іншої пісні.
– Вони співають таких пісень, – сказав Ман.
Це була «Вчора» групи «Бітлз». Ми втрьох почали підспівувати, й мої очі ставали все мокрішими. Як це – жити в часи, коли маєш долю, інакшу за війну, коли тобою керують не продажні боягузи, коли твоя країна не схожа на безрукого й безногого каліку, який живе лише на американській допомозі, що скрапує йому у вени? Окрім моїх побратимів, я не знав жодного з юних солдатів, що оточували мене, однак зізнаюся, я спочував усім їм, загубленим у відчутті, що за кілька днів вони будуть мертві, чи поранені, чи заарештовані, чи принижені, чи покинуті, чи забуті. Вони були моїми ворогами, та водночас – і братами по зброї. Їхнє любе місто скоро мало впасти, а моє – мало бути звільнене. То був кінець їхнього світу й усього лише зміна світів для мене. Тож у ті дві хвилини ми всі співали від щирого серця, пам’ятаючи минуле й одвертаючись від майбутнього, наче плавці, що на спинах гребуть до водоспаду.
Коли ми зібрались іти, дощ нарешті вщух. Ми палили свої останні сигарети біля входу до вологої, повної калюж алеї, яка вела з пивниці, коли з темряви цього лона вивалилася трійця морпіхів-гідроцефалів, співаючи: «Прекрасний Сайгон! О, Сайгоне! О, Сайгоне!» Хоча була лише шоста година, вони були вже п’яні, заливши пивом свою втому. У кожного на плечі висіла М-16, і всі наче мали зайву пару яєць. Після детальнішого огляду виявилося, що ці яйця – гранати, що звішувалися по обидва боки від пряжки ременя. Хоча форма, зброя та шоломи – все було американського виробництва, як і в нас, переплутати з американцями їх було неможливо – видавали зубчасті шоломи, ті сталеві каструлі, що були розроблені для американських голів, а отже, завеликі для будь-кого з нас. Голова одного з морпіхів згиналася під його вагою туди-сюди, аж поки він не врізався в мене, лаючись, бо шолом провалився йому аж на носа. Коли він підняв його, я побачив затьмарені очі, що він відчайдушно намагався сфокусувати.
– Привіт! – сказав він. З рота в нього смерділо, а південний акцент був такий густий, що я заледве його зрозумів. – Це що? Поліцай? Що ти робиш поряд зі справжніми солдатами?
Ман струснув на нього попіл.
– Цей поліцай – капітан. Козирніть старшому, лейтенанте.
Другий морпіх, теж лейтенант, відповів:
– Як скажете, майоре.
На що третій, ще один лейтенант, сказав:
– До біса майорів, полковників, генералів. Президент утік. Генерали – пф-ф-ф! Як дим. Нема. Рятують власні зади, як
