від центру до аеропорту, легка – клак-клак-клак і важка – бах-бах-бах, небо заповнили помаранчеві траєкторії куль. Усі жителі цієї незугарної вулиці від галасу рвонули до вікон та дверей, і я повернув револьвера до кобури. Лейтенанти наче витверезіли в присутності свідків і, не вимовивши більше жодного слова, сіли у свій джип. Той рвонув з місця, дорогою обходячи нечисленні мотоцикли, до самого перехрестя. Тоді різко зупинився і морпіхи висипали звідти зі своїми М-16, не зважаючи на вибухи та цивільних, що заповнили тротуари. Моє серце почало битися швидше, коли лейтенанти пильно подивилися на нас у жовтому світлі вуличного ліхтаря, однак прицілилися вони в небо. Стріляючи, вони завивали й волали, аж поки не спорожнили свої обойми. Моє серце шалено калатало, по спині стікав піт, але я, заради своїх друзів, посміхнувся і запалив ще одну сигарету.
– Ідіоти! – гаркнув Бон на цивільних, які стирчали у дверях.
Морпіхи сипонули на нас лайками, тоді повернулися до свого джипа, звернули за ріг і зникли. Ми з Боном попрощалися з Маном, і, коли він поїхав на своєму джипі, я кинув Бонові ключі. Бомбування та перестрілки припинились, і він, ведучи «сітроен» до своєї квартири, люто погрожував кривавою смертю всім підрозділам морської піхоти. Я мовчав. Не варто очікувати від морпіхів хороших манер. Однак варто сподіватися на правильні інстинкти, коли йдеться про життя та смерть. Щодо того, як вони мене назвали, – це засмутило мене менше, аніж моя власна на це реакція. Я вже мав би звикнути до цього варіанту звертання до народженого поза шлюбом, але чомусь так і не звик. Моя мати була місцевою, мій батько був іноземцем. І близьким людям, і чужим чомусь подобалося нагадувати мені про це з самого мого дитинства, коли на мене плювали, називаючи байстрюком, хоча іноді, для різноманіття, спочатку називали байстрюком, а плювалися вже потім.
Розділ 2
Навіть тепер охоронець з дитячим обличчям, який щодня заходить до мене, кличе мене байстрюком, коли має на те настрій. Це мене не дивує, хоча я й чекав ліпшого від ваших людей, любий Коменданте. Зізнаюся, це прізвисько досі болить мені. Можливо, він міг би трохи урізноманітніти все це й кликати мене «дворняжкою» чи «напівкровкою», як це було в моєму минулому? Як щодо «метиса»? Так мене називали французи, коли слово «євразієць» їм набридало. У вустах американців воно надавало мені певного романтичного глянцю, але з французами було не так. Я досі періодично бачу їх у Сайгоні – охоплених ностальгією колонізаторів, які вперто наполягали на тому, щоб лишитись у країні навіть після того, як їхня імперія збанкрутувала. «Ле Серкль Спортіф» – це там вони збиралися, потягуючи перно та жуючи татарський біфштекс спогадів про те, що відбувалось на сайгонських вулицях, які вони називали лише старими, французькими назвами – бульвар Нородом, рю Шасселу-Лоба, ке де ль’Аргонн. Нав’язували місцевим свою допомогу із зарозумілістю нуворишів і, коли я проходив повз них, змірювали мене підозрілими поглядами прикордонників при перевірці паспортів.
Однак не вони винайшли «євразійців». Пальма першості належить англійцям в Індії, що теж не могли втриматися і не чіпати чорний шоколад. Як і англи в коркових шоломах, американські експедиційні війська в тихоокеанському
