буде воля Твоя». – Твій генерал не єдиний планує битися далі. Старі вояки не здаються. Війна триває надто довго, щоб вони могли просто так зупинитися. Потрібен хтось, щоб наглядати за ними, щоб вони не наробили забагато проблем.
– Що буде, як я не полечу? – спитав я.
Ман підняв очі до зеленкуватого, вкритого синцями Ісуса, що висів на розп’ятті над вівтарем, зі своїм європейським обличчям, зі шматком тканини на стегнах, хоча, найпевніше, помер він голий. Ман вишкірився, показавши навдивовижу білі зуби.
– Там ти зробиш більше добра, аніж тут, – сказав син дантиста. – І якщо вже не для себе, зроби це для Бона. Він не поїде, якщо думатиме, що ми лишаємося тут. Але в будь-якому разі, ти хочеш поїхати. Визнай це!
Чи наважусь я визнати? Чи наважуся зізнатись? Америка, земля супермаркетів і супершосе, суперзвукових реактивних літаків і Супермена, суперавіаносців та суперкубка! Америка, земля, що не вдовольнилась ім’ям, даним за її кривавого народження, що наполягла, вперше в історії, на загадковій абревіатурі США, трійці літер, перевершеній згодом лише четвіркою СРСР. Хоча кожна країна вважає себе в чомусь вищою за інших, чи існувала коли-небудь країна, що витягнула стільки «супер» для означень з федерального банку своєї самозакоханості, не лише суперупевнена, але й насправді супермогутня, яка не буде задоволена, поки не притисне всі нації світу до землі і не змусить кричати: «Дядько Сем»?
– Гаразд, визнаю! – сказав я. – Зізнаюся.
Ман пирхнув і сказав:
– Вважай, що тобі пощастило. Я ніколи не покидав нашої чудової батьківщини.
– Пощастило? Справді? Ти хоча б почуваєшся тут, наче вдома.
– Дім переоцінюють, – сказав він.
Йому просто було це казати, зважаючи на те, що його батьки мали непогані стосунки, а брати та сестри обачно відверталися, коли йшлося про його революційні симпатії. Чимало родин у ті часи розколювалося, хтось бився за Північ, хтось – за Південь, хтось відстоював комунізм, а хтось – націоналізм. Однак, попри всі розколи, всі вважали себе патріотами і відстоювали країну, до якої належали. Коли я нагадав йому, що сам до неї не належав, він сказав:
– До Америки теж.
– Можливо, – відповів я. – Але я народився не там, а тут.
Вийшовши з базиліки, ми попрощалися – по- справжньому, не розіграною пізніше для Бона виставою.
– Залишаю тобі свої платівки й книжки, – сказав я. – Знаю, вони тобі завжди подобалися.
– Дякую, – сказав він, міцно стиснувши мені руку. – І щасти тобі.
– Коли я повернуся додому? – спитав я.
Ман глянув на мене з глибоким спочуттям і відповів:
– Друже мій, я диверсант, а не провидець. Час твого повернення залежатиме від того, що планує твій Генерал.
І навіть коли Генерал проїздив повз базиліку, я не міг сказати, що він планує, крім втечі з країни. Припускав
