лейтенант сидів у спідньому на краю дерев’яного ліжка, яке з ним ділили дружина й діти, і мав вигляд загнаного в куток політичного в’язня, якого щойно кинули в клітку з тиграми – підозрілий, трохи переляканий, але ще не зламаний фізично.
– Ви хочете, щоб я вдарив свою країну ножем у спину, – сказав він рівним голосом, тримаючи в руці незапалену сигарету, яку я йому дав. – Хочете заплатити мені, щоб я дав боягузам і зрадникам утекти. Хочете, щоб я сказав своїм людям зробити те ж саме.
– Я не ображатиму вас, прикидаючись, що це не так, – сказав я, переважно заради присяжних – його дружини, батьків та рідні, які сиділи, стояли чи присіли навпочіпки в тісних стінах хатинки, що пітніла під жерстяним дахом. Голод підкреслив їхні вилиці, я бачив такі у моєї матері, яка так настраждалася через мене. – Я шаную вас, лейтенанте, – сказав я, і то була правда. – Ви чесний чоловік, а чесного чоловіка важко знайти, коли чоловікам треба годувати родину. Найменше, що я можу для вас зробити, – запропонувати вам три тисячі доларів.
То була місячна зарплата всієї його чоти. Дружина лейтенанта зіграла свою роль і попросила десять тисяч. Зрештою ми зійшлися на п’яти, половину я заплатив тоді, другу половину мав віддати в аеропорту. Коли мій автобус проїздив повз нього, він вихопив з моїх рук конверта з готівкою і зміряв мене таким саме поглядом, як і агентка комуністів, коли я витягнув список імен з її рота. Хоча він і міг застрелити мене чи не пропустити нас, він зробив те, що зробила б, як я і думав, кожна чесна людина, змушена взяти хабара. Він пропустив нас усіх, тримаючись за свою частину угоди, наче за останній фіговий листок гідності. Я відвів очі від його приниження. Якби (дозвольте мені трохи порозважати) південна армія набирала лише таких, як він, вона перемогла б. Зізнаюсь, я захоплювався ним, хоч він і був мені ворогом. Завжди краще захоплюватись найкращими серед ворогів, аніж найгіршими серед друзів, чи не так, Коменданте?
Була майже дев’ята, коли ми проїхали через ціле місто, яке являв собою аеропорт, добре вибрукуваними дорогами повз напівкруглі сталеві ангари, бараки з гострими дахами, невиразні офісні будівлі та всіяні трубами склади, далеко вглиб мініатюрного містечка в Сайгоні й одночасно за його межами. Це напівавтономне місце колись було одним з найактивніших аеропортів світу, базою смертельних і несмертельних вильотів та місій, разом з рейсами «Ейр Америка», авіалінії ЦРУ. Наші генерали збирали тут свої родини, тоді як американські генерали плекали свої військові хитрості в кабінетах, повних імпортних сталевих меблів. Наша дорога лежала до приміщень аташе оборони. Американці, з типовою для них зухвалістю, назвали це місце Додж-сіті,[17] місто, де правили шестизарядники, а дівчата в салунах танцювали канкан – приблизно це і відбувалось у Сайгоні. Однак тоді як у справжньому Додж-сіті про збереження миру дбали шерифи, евакуаційний центр охороняли американські морпіхи. Я не бачив їх у такій кількості з сімдесят третього року, коли вони, розбиті й пошматовані, тікали
Місто, прославлене в американській культурі, як справжній форпост Дикого Заходу.
