десятиліть війни, що вщухала, а потім починалася знову й охоплювала розпиляння країні навпіл у п’ятдесят четвертому році руками іноземних фокусників, коротеньке врядування японців під час Другої світової та попереднього століття розбещення нас французами. Однак морпіхам було абсолютно начхати на такі виправдання і їхня грізна присутність зрештою змусила біженців сформувати криві ряди. Коли вони перевіряли нас, шукаючи зброю, ми, офіцери, з сумом здали їм наші пістолети. У мене був кирпатий револьвер тридцять восьмого калібру, що годився для завдань під прикриттям, російської рулетки та самогубства, тоді як Бон здав американцям мужній напівавтоматичний кольт сорок п’ятого калібру.
– Цей пістолет створили, щоб одним пострілом збивати воїнів Моро на Філіппінах, – сказав я Дукові. Сам дізнався про це від Клода – той знався на таких речах.
– Папери! – промовив після перевірки зброї бюрократ з посольства, молодий чоловік з бакенбардами в стилі дев’ятнадцятого сторіччя, вбраний у бежевий костюм-сафарі та рожевуваті окуляри.
Кожен з членів родини мав при собі пропуск від міністерства внутрішніх справ, куплений мною зі значною знижкою, та президентський дозвіл, привезений Клодом, з печаткою відповідного працівника посольства. Хоча ми й покірно чекали своєї черги, цей дозвіл гарантував нам доволі важливу річ: ми встали на самому початку імміграційного натовпу, перед мільйонами повних надії людей з усіх кінців світу, що прагнули дихати вільно. Ми несли з собою цю дрібну розраду до тенісних кортів, де вицвілі сидіння вже були зайняті тими, хто прийшов раніше. Ми приєдналися до запізнілих душ, що намагалися дрімати на зеленому бетоні кортів. Затемнені червоні лампи кидали моторошний відблиск на натовп, у якому можна було помітити небагатьох американців. Усі вони, схоже, були чоловіки в’єтнамських жінок, зважаючи на те, що їх тепер оточували типові в’єтнамські родини, чи на те, як в’єтнамки висіли в них на руках. Разом з Боном, Лінь і Дуком я влаштувався на незайнятому п’ятачку. З одного боку від нас розташувався виводок дівчат за викликом у вакуумних упакованнях мікро-міні-спідниць і панчіх в сіточку. З іншого – американець з дружиною та дітьми, хлопчиком і дівчинкою років десь п’яти та шести. Чоловік лежав на спині, прикривши очі м’язистою рукою так, що на його обличчі виднілися лише кудлаті вуса, наче у моржа, рожеві губи й кривуваті зуби. Його дружина сиділа поряд і пестила темні голівки дітей, що лежали в неї на колінах.
– Давно ви тут? – спитала Лінь, заколисуючи дрімотного Дука.
– Увесь день, – відповіла жінка. – Просто жах, така спека. Нема чого ані їсти, ані пити. Вони називають номери літаків, але не нашого.
Лінь спочутливо зацокала, а ми з Боном підготувалися до другої половини нудного звичаю всіх військових світу – то поспішати, то чекати.
Ми запалили сигарети й перевели свою увагу на темне небо, час від часу освітлюване сигнальними ракетами, що метушливими сперматозоїдами вибухали на небі, – яскрава голівка зі світла й довгий хвіст диму, що звивався при її
