за перемир’ям між Північчю та Півднем після стратегічного перебазування американських військ. То було вкрай вдале перемир’я, адже за останні два роки загинуло лише сто п’ятдесят тисяч солдатів, на додачу до відповідної кількості цивільних. Ви тільки уявіть, скільки померло б без миру! Можливо, так евакуйовані проявили свою зневагу до того, що басейн був закритий для місцевих жителів, але ймовірніше, що вони просто були у відчаї, коли перетворили його на пісуар. Я приєднався до рядів тих, хто дзюрчав на краю басейну, тоді повернувся на корти. Бон та Лінь дрімали, спершись підборіддям на долоні, лише Дук спав на колінах у матері. Я присів, я ліг, я випалив сигарету, і так далі, аж коли, десь о четвертій ранку, наш номер нарешті назвали. Тож я попрощався з дівчатами, які закопилили свої губки, і пообіцяв, що ми знову зустрінемось у Гуамі.
Ми пройшли від тенісних кортів до стоянки, де вже чекала пара автобусів, але не лише на нашу групу. Людей було під дві сотні, і коли Генерал спитав мене, хто вони, інші, я сам спитав у найближчого морпіха. Той знизав плечима.
– Та ви всі невеличкі, так що на одного нашого буде двоє ваших.
Коли я заходив до автобуса за нерадісним Генералом, одна частина мене була роздратована, а інша запевняла, що ми звикли до такого ставлення. Зрештою, один до одного ми ставилися так само, набиваючи мотоцикли, автобуси, пікапи, ліфти та гелікоптери самовбивчим людським вантажем, незважаючи на жодні правила та поради виробників. То хіба дивно, що інші вважали, що нас влаштовують умови, з якими ми ледве змирились?
– З американським генералом вони такого собі не дозволили б, – скаржився Генерал, міцно притиснутий до мене.
– Ні, сер, не дозволили б, – сказав я, і це, ймовірно, була правда.
В автобусі одразу ж стало спекотно й смердюче від пасажирів, які день і ніч повільно смажилися на вулиці, однак дорога до нашого С-130 «Геркулес» була коротка. Літак виявився сміттєвозом з крилами і, як і сміттєвоз, завантажувався ззаду, тож для нас спустили великий плаский вантажний пандус. Ця паща вела до травного тракту, мембрану якого підсвічувало містичне зелене світло затемнення. Генерал вийшов з автобуса і став збоку від пандуса, я приєднався до нього у спостереженні за тим, як його рідні, його працівники, ті, ким вони опікувались, і ще сотня людей, яких ми не знали, заходять на борт, за вказівками бортпровідника, що стояв на пандусі.
– Ну ж бо, не бійтеся, – сказав він до Мадам. На голові в нього був шолом, розміром та формою подібний до баскетбольного м’яча. – Передок до задка, пані, передок до задка.
Мадам була надто збентежена, щоб бути шокованою. Її чоло зморщилося, поки вона піднімалася туди з дітьми, намагаючись перекласти цю легковажну приказку. Тоді я помітив біля пандуса чоловіка, що відчайдушно намагався не ззирнутися ні з ким, притиснувши дорожню сумку «Пан Ам» до своїх запалих грудей. Я бачився з ним за кілька днів до того в нього вдома, в третьому окрузі. Чиновник середнього рангу
