всі реальні кабани, як твій пацан Нікі Лейрд, померли. Спеклися, як пацята. І всьо, шо лишилося, то тільки Раян Топпс і куча тарганів.
– Капєц, да я б тоді краще з тарганами спала.
Тільки одна людина у школі св. Джуда була такою ж непопулярною, як Раян, – Клара. Вранці того дня, коли вона вперше вирушала на навчання, мама пояснила, що їй доведеться потрапити у саме лігво диявола, спакувала в ранець двісті примірників «Вартової вежі» і наказала йти і послужити Господу. Тиждень за тижнем мала блукала школою, опустивши очі до землі, тицяла всім у руки журнали, мимрячи «Тільки Єгова рятує»; у школі, в якій за якусь дрібницю переставали з тобою розмовляти, до чорношкірої місіонерки шести футів зросту в біленьких підколінниках, котра намагалася навернути шістсот католиків у віру Свідків, могли ставитися лише як до прокаженої.
Так що Раян був червоним, як буряк. А Клара була чорною, як чобіт. Веснянки Раяна могли бути хіба жахом любителя гри у з’єднайкрапки. А Клара могла б почистити яблуко самими передніми зубами раніше, ніж до нього дотягнувся її язик. Цього їм не могли пробачити навіть католики (а католики пробачають приблизно за тими ж розцінками, за якими політики дають обіцянки, а повії – своє тіло); хіба залишалося звернутися по допомогу до святого Джуда, котрий ще з першого сторіччя опікувався безнадійними справами (напевне, так вважали через співзвучність імен Джуд і Юда).
Щодня, о п’ятій, вдумуючись у євангельські послання чи складаючи лист з прокльонами на засудження варварської практики переливання крові, Клара чула, як Раян Топпс дорогою додому проїжджав на своєму скутері повз її вікна. Бовдени жили у напівпідвалі, а на вікнах були жалюзі – тож бачити щось можна було лише частинами. Як правило, Клара бачила ноги, колеса, вихлопи авто, кінчики парасоль, що танцювали тротуаром. Проте й випадково побачене могло багато розповісти: яскрава фантазія видобувала доволі патетичних історій із зіжмаканих мережив, заштопаних шкарпеток, старої потертої валізи, котра бачила кращі часи. Але ніщо не хвилювало її більше за довгий слід вихлопу від Раянового скутера. Не знаючи, як назвати потаємне тремтіння внизу свого живота, котре виникало в таких випадках, Клара вважала його дотиком божественного. Вона почувала обов’язок врятувати цього язичника Раяна Топпса. Клара хотіла б притулити цього хлопчиська до своїх грудей, захистити його від усіх спокус цього світу, підготувати його до дня спасіння. (А десь далеко внизу, аж під її животом – десь так далеко внизу, що аж страшно про це говорити, – чи не зріла там надія, що одного дня Раян Топпс порятує її саму?)
Якби Гортенз Бовден застала свою дочку, коли та нудьгувала біля вікна, прислухаючись до віддаленого звуку мопедового мотора й залишивши вітру перегортати сторінки «Нової Біблії», вона б, напевне, вліпила їй доброго запотиличника й нагадала, що лише 144 тисячі Свідків Єгови сидітимуть при Господнім Престолі у день Суду. І що між цих Обраних не знайдеться місця цим огидним жевжикам на мотоциклах.
– Але що як ми врятуємо…
– Декого
