в її сім’ї завжди траплялися чудеса. Так на це Гортенз і дивилася: якщо вона сама змогла випручатися на світ посеред двигтіння землі, коли цілі квартали Монтего Бей пішли під воду, а з гір сипався вогонь, то й ніхто не має права на різні там «ні» та «як». Вона любила повторювати: «Найважче – виносити. А вже як зробив – то нема проблем». Отож тепер, коли вона мала під рукою Клару, достатньо дорослу дівчину, аби та могла допомагати їй ходити по хатах, вести справи, писати промови і займатися іншими справами церкви Свідків Єгови, малій краще було не сперечатися. Жодного часу на хлопців. І ця робота була лише початком. Гортенз, котрій довелося народитися, коли Ямайка двигтіла від землетрусу, аж ніяк не вважала, що кінець світу напередодні чийогось дев’ятнадцятиріччя має слугувати вибаченням за лінощі.
Однак, за дивним збігом обставин, хоч може і через знану всім схильність Єгови до непередбачуваності, Кларі випало зустрітися обличчя в обличчя з Раяном Топпсом саме завдяки її службі Господу. Одного недільного ранку молодь Ламбетської Царственої Громади розіслали йти від помешкання до помешкання і роздавати листівки, відділяти овець від козлищ (Матфея, 25:31–46), проте Клара, котру дратували молоді хлопці з громади, з усіма їхніми заяложеними краватками та довірливими голосами, вирушила самотою від усіх з власною валізою листівок, аби будити дзвінками заспаних мешканців Крейгтон-роуд. За кількома першими дверима вона побачила звичні кислі міни: милі жіночки якнайввічливіше посилали її геть, намагаючись не підпускати малу надто близько, ніби боячись, що релігія перекинеться на них, мов яка зараза. Чим далі вона просувалася до біднішого кінця вулиці, тим агресивніше її зустрічали: гукали забиратися геть з вікон чи з-поза зачинених дверей.
– Якщо це ті паскудні Свідки, то скажи їм, щоб мотали звідси!
Або ще так, з більшою фантазією:
– Сонечко, скажи, ти знаєш, що сьогодні за день? Неділя, ага? З мене ніби паски дерли. Я цілий тиждень творив землю і море. А на сьомий день я відпочиваю.
У помешканні № 75 вона провела годину з чотирнадцятирічним вундеркіндом-фізиком на ім’я Колін, котрий будь-що хотів довести дівчині, що Бога немає, водночас заглядаючи їй під спідничку. Далі вона подзвонила в помешкання № 87 і Раян Топпс відповів:
– Хто?
Він стояв там, у всій своїй червоноголовій, полосорочковій красі, закопиливши губи.
– Я… я…
Вона відчайдушно намагалася не думати про те, як одягнута: біла блузка з мереживом під шиєю, по коліна – спідниця в клітинку, і ще пояс, на якому гордо написано МІЙ ГОСПОДЬ БЛИЖЧЕ ДО ТЕБЕ.
– Шось хочеш? – прорік Раян, жадібно висмоктуючи дим з помираючої цигарки. – Чи когось?
Клара послала йому свою найширшу щербату посмішку і перейшла в стан автопілоту:
– Доприранок, сер. Я з Ламбетської Царственої Громади, в якій Свідки Єгови ждуть на пувторний прихід у славі Господа нашого,
