. Сни доводили мріям, що їх час почнеться вранці, коли малеча прокинеться і зійде сонце. Мрії впевнено торували собі шлях, іноді успішно, мімікруючи під яскраві сновидіння. Таким чином вони все ж мали можливість заповнювати собою казку по якій подорожувала маленька дівчинка Її.
В свою чергу сни наполегливо перемовлялися і між собою. Який має наснитися першим? Деякі змовлялися по двоє, а то й по троє, намагаючись хитрощами позачергово потрапити до казки.
Даремно, поза чергою жоден з них не починав свої дива. Отака неймовірна круговерть. Могло скластися враження, що хтось дуже поважний навмисне шикує їх у чіткій відповідності, за своїм вподобанням. Секрет послідовності знає тільки він – отой, недосяжний Хтось.
– Доню, прокидайся, – вдруге пролунали чарівні слова.
Сон ще не відпускав малу бранку зі своїх липких обіймів. Чекав, коли матуся втретє скаже: «Доню, прокидайся». Щоправда, Іру іноді будив тато, але не так часто, як мама.
Ці чарівні слова, сказані на вушко, майже шепотом, могли розбудити весь всесвіт. Хоча спочатку його треба комусь приспати аби той міцно заснув. А вже потім, без вагань, міг прокинутися від цих слів і знову відродити нове життя. Та він ще не спить…
Кімната, де нині жила дівчинка Іра, наповнилася сонячними промінчиками. Вони обережно торкалися обличчя малої, ніби остерігалися передчасно її розбудити.
Першого вересня в перший клас. Книжки, зошити, олівці, глобус, карта, лінійка поки що відпочивали. Ці архаїчні шкільні атрибути, привезені із далекої країни, подарував їй тато на день народження. На новенькому, рожевому в зелену цятку ноутбуці, спала подружка Її – лялька Шуша.
До речі, цю іграшку вони зробили разом з татком і мамою, використавши целофанові пакети від подарунків. Всередину, на прохання малої, мама напхала сухого горіхового листя. Цього добра було вдосталь. Під вікно ріс велетень-горіх. Чарівне створіння, голосно шурхотіло, щойно до нього торкалися. За це вона отримала ім’я Шуша.
Ці музейні експонати мали особливий вплив на життя Її, бо в школах такого вже давно нема, а сучасні іграшки мали інший вміст і зміст. До речі, їх віднедавна, щовечора, Її теж вкладає спати, а вранці вони прокидаються разом з нею, опісля того, як їх всіх розбудять, тричі повторені чарівні слова. Ось так, як тепер:
– Доню, прокидайся.
У відповідь Її посміхнулася, але очей не відкривала:
– Доброго ранку, матусю. А якими будуть казки в майбутньому?
– Доброго ранку. Отакої. Я не знаю. Спробуй сама вигадати свою казку майбутнього.
– Вигадую… – Це було звичним для малої, щойно прокинувшись, не відкриваючи очей, задавати дивні запитання.
Мама Фаня вже звикла до цих дивацтв, тому не барилася жартома на них відповідати.
Дівчинка солодко потягнулася, але очей ще й досі не відкривала. Її завжди відкривала очі тільки опісля того, як відкине ковдру і встане з ліжка.
Хоча останнім часом чарівна красуня, попри свій вік, намагалася бути аж занадто дисциплінованою, бо скоро до школи. А туди ж бо йдуть не тільки заради знань. Там навчають бути дорослими і самостійними. А вона, як і всі діти, поспішала вирости.
Мама поцілувала Її в щічку. Вона так завжди робить, після того, як її донечка вставала з ліжка і відкривала очі. Мамин ніжний голос, розвіював залишки сну, змішаних з вранішніми лінощами:
– От хитруля, ще очей не відкрила, а зачомукати встигла.
– Чому не можна народитися відразу дорослою? – несподівано запитала Її. – Заснула маленькою, а прокинулася такою, як ти.
– Встигнеш. Ще й набридне… На осінь в школу. А осінь вже на носі. Мерщій вмиватися, одягатися…
Її взувала капці, як завжди не на ту ногу. Вона навмисне так робила. Їй хотілося привертати до себе увагу. Це відбувалося практично безконтрольно. Навіть віршики вона складала не замислюючись:
– На носі – осінь. Осінь на носі… Ранок сів на ніс і звісив ніжки. Показав нам всі доріжки. Народився новий віршик. Мамо, завтра осінь… І перше вересня теж завтра.
– Так. Завтра у тебе почнеться нове життя.
– Я знаю. Ма, коли ти мене будиш, мені здається, що я знову народжуюся. Тільки не малесенькою, а вже такою, як тепер.
– Яка ти в мене розумниця. А капці знову взула не на ту ногу.
– Ту ногу не на ту ногу. Мамо, а де мої іграшки. Ті, перші?
– Забула. Вони в коробці… на антресолях. Будеш гратися брязкальцями?
– Не буду. Я хочу знову на них подивитися. Подарую одну бабусі. Дістанеш їх сьогодні ввечері?
– Чекай. А їй навіщо?
– Я чула, як вона казала своїй подружці:
