хтось щось комусь чи чомусь заважає – означає – поганий. Правильно?
– Правильно, але це кожен розуміє по своєму.
– Правильно… а я погана?
– Ти – ні. Ти моя доня. Моя хороша. Моя рідненька…
– Тепер більше ніколи не говори мені: «Не заважай. Я не встигаю». Або ж не звертай на мене увагу коли фарбуєшся. Домовилися?
– Більше не буду… Від бабусі тебе сьогодні знову забере тато. Я затримаюся на роботі. Добре, моя люба?
– Добре, – сказала Її і потягнулася за помадою на косметичному столику своєї матусі.
– Мамо дай твою помаду. Ну хоч оту, безкольорову. Я трішки. Ну дай. Прийдемо до бабусі я витру.
– Ти у мене красунька і без помади, сонечко ти моє.
Вона взяла доню на руки. Вони обоє побачили своє відображення у люстрі. На них звідти дивилися схожі, мов дві краплини води усміхнені обличчя. Тільки одне трішечки доросліше і зі смаком нафарбоване.
– Красуні, – посміхнулася мама Фаня.
Її все ж бере помаду аби провести нею по лобі. Потім, пручається, вислизає із маминих обіймів та тікає до себе у дитячу кімнату.
– Хочеш залишитися вдома одна однісінька, мов стебелинка? – спробувала налякати малу мама.
Її їй відповідає, ніби нічого не сталося, вистрибуючи на одній нозі із кімнати:
– Мамо, а навіщо нам аж по дві ноги? Дивись, як я можу стрибати. Стриб. Стриб…
– Її не бешкетуй. Я не встигаю. На роботі мене по голівці не погладять за запізнення. Давай я тобі витру лоба. Ти встигла за цей ранок видати мені 1000 запитань.
– Не знаю. Якось само собою. Ма-а, ти не забула?
– Що я не забула?
– У мене скоро день народження.
– Так… Я не забула. До цього скоро ще пів року…
– Подаруєш мені щось цікаве. Тато, до речі, теж пам’ятає.
– Мама не встигла відповісти на, тому тільки й змогла, що відкрити рота.
– Ма, чому мене назвали Ірою, а тепер Її? Розкажи ще разочок. Ну будь ласочка.
– Нема часу. Ввечері почуєш замість казочки. Добре?
– Добре.
– Ранок сьогодні ні в року. Ціла вічність минула. Нарешті ми відвантажилися, – полегшено сказала мама Фаня, закриваючи на ключ двері квартири. – Давай ручку, ходімо.
Останній ранок літа… Легенький вітерець шурхотів листям дерев, крізь яке пробивалися яскраві сонячні промінчики. Її міцно тримала мамину руку аби не спіткнутися, бо намагалася роздивитися на сонячне диво, яке примушувало мружити очі. Вона по черзі відкривала і закривала то ліве, то праве око.
– Її, моя хороша, ми вже запізнюємося. Швидше перебирай ніжками, – непокоїлася мама Фаня.
– Ма, я вже не хочу до бабусі. Візьми мене з собою на роботу.
– Там на мене чекають двадцять майже таких, як ти. Єдине втішає, що вони дорослі і запитань у них менше. Якби вони всі «чомукали» я б і хвилинки не витримала.
Мама Фаня працювала дизайнером
