речей, на диво, здався мені дуже логічним. Моє минуле розлетілося на друзки. А теперішнє пропонувало аж занадто екстремальні умови. Я була, але мене не було! Майбутнє пропонувало тільки відповіді на загадки, які я ще не придумала. Ні тіла, ні свідомості і одночасно абсолютна здатність усвідомлювати це. Нажаль, керувати нею я не мала можливості. Все відбувалося всупереч моїм спробам завершити це божевілля. Інші форми, химерні персонажі. Щось зовсім незвідане, але не вороже, відмінне від вже існуючого в моєму світі.
Першими з’явилися кольорові невидимі миші. Висунули свої вусаті носики із чорних дір мороку, принюхуючись до моєї появи.
Вони швидкі та хитрі. Дарма, бо хитрі до певної міри. Напрочуд легко попадалися у мої пастки…
Поки я поселяла у скляний слоїк червону мишу з мишоловки, відчувала, як інші шість, присутніх у цьому об’ємі, спокушені наживкою, чекали своєї черги. З нетерпінням і тремтінням очікували тієї миті, коли можливість буде накинутися на згубну поживу.
Знову налаштувала мишоловку на автоматичне спрацювання. Наживкою цього разу була солодка цукерка іриска. Розраду тепер мали ці кольорові миші. Безпрограшний варіант. Наперебій ринули назустріч спокусливій смакоті. Тепер вже шість їх вовтузилося в скляному полоні. Останньою вкусила наживку зелена миша. Принада важливіша за життя. Причина в незнанні. Достоту зрозуміле для них означене пахощами.
Тільки-но я хотіла вкинути й цю мишу у слоїк, як раптом мою забавку обірвав чийсь голос. Від несподіванки я відпустила її. Зелена вертихвістка обернулася на зелений горішок і відразу зникла, не оминувши прихопити з собою цукерку…
Натомість я почула чийсь приємний до солодкого голос:
– Вітаю з летаргією… Тут діє система подвійних стандартів: вхід один, а виходів два: додому чи у невідомість. Шанс вийти звідси мізерний, але він є і доволі простий. Хочеш, називай мене Пачамачею.
– Це все сон! Зараз мене розбудить мама Фаня! – я спробувала криком заперечити цій невидимій істоті, не приховуючи роздратування від втрати зеленої миші, яка перетворилася на горішок. – Не хочу я спати!
– Це не сон… «Зараз», на разі, звучить якось невизначено. Тобі, хочеш-не-хочеш доведеться пристати на мою пропозицію.
Я трішечки оговталася, тому спробувала гнути своєї:
– Захочу, то й сама прокинутися зможу. Піду сьогодні до школи, бо я вже доросла.
– Доросла, доросла. Тепер аж занадто… Ніхто й не заперечує.
– Зараз відкрию очі і ти зникнеш.
– Знову «зараз»… Ти, до речі, вже невидима. Хочеш станемо нормальними і подивимося одне на одного?
– Хочу – не хочу. Це від мене не залежить.
– Добре. Ич яка… Тримай краще смарагдову кульку, доросла ти моя. Розжуй і проковтни. Та й чекай собі спокійно отого «зараз»! – ці слова промовила дуже гарна напівпрозора, майже гола, жінка з жмутком зеленої трави на голові замість волосся. – Ти бачиш мене? Тільки не обманюй, бо я тебе наскрізь бачу. Навіть знаю чим ти й дихаєш.
– Хто
