тому йди там, де щойно пройшов Дідок. Рухайся в такт своїм потребам і бажанням. А згодом станеться те, заради чого все і відбувається…
Хоча, як би ти потім не йшла все одно будеш позаду, а тобі здаватиметься – ніби вже попереду. Це – ілюзія твоєї бездоганності. Закономірна властивість твого розуміння. Здобудеш особливий хист. Особливо не захоплюйся. Він не зійде з шляху, а ти можеш потрапити ненароком на хибну стежку. Блукатимеш манівцями. Потрапиш у безвихідь і знову проживеш життя невігласа.
Головоломка існуватиме завжди. Кожного разу розгадка для тебе буде іншою. Ще дрібничка. Ніколи не закривай очі. Завжди тримай їх відкритими. Закриєш – втратиш можливість розрізняти кольори. Зважся на це без прелюдій. Не занедбуй себе даремно».
– Чому ти мене повчаєш? Навіть у моїй власній казці… Прелюдій…
– Не повчаю, а доводжу до твого відома варіанти. Думаєш, якщо в тебе в руках зелені руки, то ти вже не аби хто?
– Я й не хизуюся. Мені вже краще. Тримаю їх аби не згубити. Звідки я знаю чи можна тобі довіряти. Я навіть дорікнути тобі не зможу. Тільки вірити і край…
– Ото ж бо й воно! Приймай одностайне рішення з собою. Іншої дороги, для тебе нема. Я тебе дурити не збираюсь. Забагато честі для тебе. Яка мені користь від цього. Один клопіт.
– Просто вірити тобі… Яке безглуздя.
– Вір мені. Бо більше нікому… Ледь не забула. Мені наказано передати подаруночок для тебе.
– Знову подаруночок?
– Дідок піклується про тебе… тримай.
– Що це? Воно не живе та ще й не пухнасте…
– Облиш. У нього просто-на-просто відсутній мовний репертуар. Познайомся, це – твій новий мовчазний друг для твоїх мандрів – порожнє місце або пацюк Зомботько. Він одночасно друг бобра-охоронця спиляної яблуні. З бобром ти згодом познайомишся. Зомботько живий і неживий одночасно. Коли неживий – порожнє місце. Вважай, що він спить. Не будеш витрачати час на догляд за ним і годування. Для того, щоб він ожив злегенька потряси його за лапку. Потім удай дзвіночок і скажи: «Дзінь-дзілінь». Тобі ж не звикати гратися неживими іграшками? Штучні опудальця з токсичних матеріалів…
– А якщо я відмовлюсь від… подарунка, – я спробувала зауважити самовпевненій Бабуні.
– Відмовляєшся… Тобі ж гірше. Досить про пусте. Бери мовчки. Можливо він тобі взагалі не знадобиться. Пора.
– Зачекай. Я не зрозуміла… Що мені робити? Куди далі? – Чого це я так розгубилася?
Ця Пачамача таки вміє пудрити свідомість. Куди? Туди, куди я насправді збиралася – у невідомість. Чи спочатку додому?
Раптом все здригнулося і зникло разом з Пачамачею. Я незчулася, як вже поряд зі мною була якась Бабуня. Звідки я знала її ім’я і звідки вона тут взялася? Я заспокоїла себе. Скоріше за все я таки почала рухатися лабіринтом. А про цю примару мені товкмачила Пачамача. Бабуня – це ж пуп…
Бабуня, наслідуючи Пачамачу, спокійно продовжила:
– Бабуня
