це безглуздя. Казна що і головне так серйозно, мов насправді.
– Ти новонавернена. Тепер маєш помолитися разом зі мною, – раптом наказала моя вибаглива співрозмовниця. – Молись, Її. Чула чи ні? Бий поклони! Я тобі діло кажу.
– Не вмію. Та й зайве це для мене, – невпевнено відповіла я Бабуні.
– Роби, як я!
– Та ну його, – навмисне нейтрально відповіла я.
– Веди себе відповідно. Розмовляєш так, ніби ти вже бабуся. Ставай на колінця і молись. Як не станеш, то покладу тобі до кишені чарівну монетку і забудеш для чого ти тут. Залишишся тут назавжди і так далі…
– По перше, ви спочатку створіть хоч якісь умови для цього. Де молитися. Немає ні верху, ні низу. Взагалі нічого немає. Зробіть хоч щось більш-менш зрозуміле.
Бабуня на мить затихла. Вона стояла нерухомо. Несподівано її силует став чітким. Почали з’являтися ознаки реального світу! Я відчула землю під ногами. Подув вітерець здіймаючи куряву. Ого! З’явилося світло. Мені здалося, що я прокинулася і стою посеред безкрайого степу…
Тепер я почула трішки інший голос. Слова цієї Бабуні вже звучали більш приємніше, але не без ноток вихвалянь:
– Просила – маєш! Але тепер і надалі…
– І так далі? А далі – це ж все по колу? – перебила я Бабуню.
– А я тобі за що? Ото ж. Краще молитися. Молись!
– Виросту, нагрішу, тоді й молитимусь сама без примусу.
– Виростеш. А поки ростеш, молись завчасно. Трохи більше галасу не завадить. Занадто тихо навколо. Хоча тут нема атмосфери. Нема чистого, нагрітого повітря для дихання таким, як ти. Нема навіть вакууму. Нічого немає. Немає немає.
– Не заплутуй мене своїми лякачками. Боюся й без них. Я чую слова сказані тобою. А я знаю, що звук зміна тиску повітря, – я навмисне вирішила змінити тему.
– Слова утворилися у тебе в голові мимо твоєї волі. А вже потім діяли, як звукові хвилі на твої вуха. Ти ж середовище яке-не-яке – субстанція… посередник між мною і тобою.
– Якісь нісенітниці божевільного невігласа. Я сюди не приходила сама. Але піти звідси можу коли сама захочу. Мені поки що цікаво. Тому я вислуховую тебе. Ну добре… Ось дивися! Молюсь… І що це міняє? Я ж не вірю у те, що роблю. Не щиро молюсь.
Мені самій закортіло спробувати помолитися. Я ще ніколи цього не робила. Я стала на коліна і почала робити так, як показувала Бабуня. Повторила всі її рухи. Нічого особливого… Я не знала, що я роблю, тому мені кортіло добитися від цієї істоти смислу цього дійства.
– Хибні думки – твоя слабкість. Не лізь даремно на рожен і не вдавай буцімто сама собі даєш раду. Тобі ще потрібен поводир. Дуреписько мале… Я супроводжую «сліпих», таких, як ти і знаю хто чого вартий.
Я стояла у пилюці. Себе я не бачила. Може й на краще. Але відбитки своїх ніг я чітко вирізнила. Їх тільки два. Слід двох маленьких ніжок. Ліва й права. Бабусиних слідів не було…
Під впливом цієї реальності я насмілилася суперечити вимогам про моління:
– Що міняє? Для мене – нічого.
