грішниця. Кидайся додолу ницьма і молись. Буде тобі обіцяне морозиво!
– Я ще думаю…
– А тобі не соромно було тобі кататися на моїй козі з тим ненормальним Костиком? Неначе з глузду з’їхали… Вас двох навіть нічне жахіття не заспокоювало. Титруй свої думки. Моя кізка перестала давати молоко. Нема з чого робити цукор для морозива. Хочеш їж сніг. Він холодний. Від нього ангіна, а від ангіни може бути летаргія, – Бабуня навмисне зробила наголос на слові ангіна.
– Не хочеш пригощати морозивом? Так і скажи…
Простір наповнився новими образами. Стало цікавіше. Щось відбувається! Коза все одно не залишила мене без подарунка. Може тому, що я хотіла поцупити зелену лопатку для відкопування кози. Лопатка в свою чергу переховувала себе встромившись з під землі в повітря. За цей час навіть проросла білими гілками крізь грунт аж до невідворотності знищення. Коза подарувала мені свій оркестр. Це був барабанчик-набатник зі шкіри козиної і три палички схожі на барабанні: Перша, Друга, Третя. Третя – запасна (скоріше всього на випадок перелому однієї з двох, тих, якими я буду вистукувати ритми набату. А якщо зламаються дві відразу? Про це забула запитати. Своєї шкіри козі не шкода. На ній було аж сім шкур. Більше того знята відразу відновлювалася. Незважаючи на те, що вона спала-відпочивала, все ж приділила мені увагу цим подарунком. Не могла залишити мене без чогось непотрібного, як мені завжди здається. А все через молоко…
Цю майже ідилію знову порушив голос Бабуні:
– А Ктататик, до речі… Втік він звідси. Боягуз.
– Він не боягуз.
– Байдуже… Залишив тобі тільки кермо. Ось, тримай і «кермуй» свою ситуацію. Сів на мого пухнастого кактуса і здимів. А він же скоро повинен зацвісти. Тільки смуга лягла. Нема їй більше, що робити, як кожного разу лягати коли хтось зникає звідси. Треба залишити її в спокої. Досить з неї.
– Не треба керма. Мені вже не цікаво, – я показала, що мені набридли ці теревені, тупнувши ніжкою у свій слід, здійнявши хмарку пилу.
– Заспокойся… Я кажу тільки правду. Ктататик на прощання, сказав, що назавжди тікає. Наказав тобі шукати його в чорній ямі. А де вона, та яма, я не відаю. Може та, що у Дідка на голові.
– Тільки й чуєш одне й те ж саме: «Шукай. Молись…»
– Набридло, то залишайся тут сама чи у компанії своїх друзів-іграшок. Вони чекають на тебе. Поглянь. Ось качка з головою гадюки, гадюка з головою качки, собачка з головою котика і котик з головою собачки.
– Нема у мене таких друзів. Навіть вигаданих. Я не знайома з ними. Забери їх звідси. І пацюк цей якийсь дурний. Спить і все. Я хочу гратися справжніми іграшками. Я боюся ще більше.
– Справжніх іграшок не існує. Гратися штучними опудальцями – єдина розвага для малечі, бо ніхто не хоче бути живою іграшкою в чиїхось руках. Всім аби гратися кимсь.
– Це ти так жартуєш? Бо у мене й так все кепсько. Ще й ти…
– Добре, не хвилюйся. Вони не твої друзі. Жаль, вам не можна зустрічатися.
