вже було хотіла затулити чимось собі вуха й очі, щоб не слухати й не бачити цього божевілля. Але цікавість і надія на порятунок додавали мені наснаги й терпіння витримати всі ці випробування.
Говорив Дідок якісь незрозумілі слова, але солодко і розбірливо. Не голосно, але широко відкриваючи рота. Міг не напружуючись затьмарити комусь свідомість своїми витребеньками… Бо на голові в нього була заповітна яма чорного кольору. Хоча ця обставина й додавала йому негараздів. Цей простір безмежний все одно залишався приміщенням для нього, бо обмежував його для всіх своїм розумінням меж. А без всіх інших і зайвих його існування було недоцільним. І чорна яма, якоюсь там штучною декоративною порожнечею. Це була б справжня вирва зловтіхи самотністю. А так вона справляла враження майбутньої чорної діри. Жерло безодні сконцентроване для втіхи самотністю.
Дуже глибока та широка, бо розмірами не для уяви та порівнянь. В тій ямі він періодично ховався сам, щоб не заподіяти самому ж собі якоїсь шкоди. Над головою Дідка, якраз над ямою, знаходилася непохитна гора-піраміда – надміцний алмаз, в якому сконцентрована вся органічна сутність існуючого. Цей кристал то тужавів до неможливості, то ставав поступливим.
Нависала над Дідком ця гора, будучи без вершини і без підніжжя. На ній і в ній теж інколи знаходився її власник, але тільки тоді, коли не мав можливості мати тіло. Притаманне йому таке. Гора мала ім’я, бо називав її Дідок відповідно до цього. Звав її – Трататата. За зовнішніми розмірами була невеличкою зовсім. А ніби над нею ще й хмара з усієї води, яка тільки існувала, в замороженому стані. Свого роду льодовик, який загрозливо натякав на небезпеку. Міг розтанути в будь який момент, не питаючи на це згоди у свого власника. Спокійно, але майже без зайвого простору розмістити Трататату можливість була в чорній ямі. Однакові габарити мали. Розмістивши гору в ямі, Дідок втрачав яму і гору одночасно. Зникало все і назавжди. Та ще й голова ставала правильною занадто і набувала здатності закривати найголовніше – світло та темряву.
А говорити все ж продовжував і далі, навіть знаходячись у ямі своїй або на горі. Слова його всі, як на підбір неправильні. Аргументовано повідомляв щось, не спрямовуючи конкретно на когось чи на щось. Для загалу ніби були слова оці – всім хто хотів щось почути чи когось почути крім самого себе. Хоча з усіх присутні слухачами могли бути тільки я, Бабуня і він сам – Дідок. Все сказане ним я не пам’ятаю дослівно.
А Бабуня взагалі не переймалася особливо нічим, окрім самої себе та й то не особливо завзято. Ототожнила все з нічим і ніяким та й продовжувала своє моління. Хоча в кінці слів своїх сказав важливе. Ім’я своє промовив чітко. І дозволив мені віднині в разі необхідності промовляти ім’я його – Дідок. А що це для мене означатиме не встиг сказати…
З міркувань безпеки я все ж з презирством ставилася до деяких його нахабних слів. Хоча б до оцих: «Протест твій нікому ТУТ не потрібен… На нього нікому
