товщу з одного боку, тоншу – з другого, й Еліс повторила ті ж самі слова, що й пізніше стрільцеві:
– У мене нема здачі.
Він похитав головою, відмовляючись, і з відсутнім виглядом спостерігав, як вона наливає вдруге.
– Ви у нас проїздом? – спитала вона.
Він довго не відповідав, і вона збиралася повторити питання, але він нетерпляче хитнув головою.
– Давайте без банальностей. Тут смерть.
Ображена й здивована, вона сахнулася, і першою думкою було те, що він збрехав їй про свій духовний сан, аби перевірити.
– Ти була до нього небайдужа, – категорично заявив він. – Хіба ні?
– До кого? До Норта? – Вона розсміялася, вдаючи роздратування, аби приховати своє спантеличення. – Гадаю, вам ліпше…
– У тебе добре серце, але ти трохи налякана, – провадив він далі, – а Норт підсів на зілля, зазираючи в пекло з чорного ходу. А тепер онде він, і навіть ті двері перед його носом із грюкотом зачинилися, і ти гадаєш, що їх відчинять тільки тоді, коли для тебе настане час увійти, правда ж?
– Ви що, п’яний?
– Мисту Нортон, він муертвий, – проспівав чоловік у чорному із сарказмом, трохи перекручуючи слова. – Мертвий, як і всі. Мертвий, як ти чи будь-хто інший.
– Забирайтесь звідси. – Вона відчула, як у ній народжується хвиля боязкої відрази, але внизу живота й досі розливалося тепло від бажання.
– Все гаразд, – тихо мовив він. – Все добре. Зачекай. Просто зачекай.
Очі були сині. У голові їй одразу просвітліло, наче після зілля.
– Мертвий, як будь-хто, – повторив він. – Розумієш?
Вона тупо кивнула, і він розсміявся уголос – той сміх був приємним, сильним, чистим, від такого паморочиться в головах. Він різко розвернувся і став до них обличчям, зненацька опинившись у центрі уваги. Тітонька Мілл запнулася й замовкла, залишивши надтріснуту високу ноту стікати кров’ю в повітрі. Шеб збився з ритму й перестав грати. Усі вони з тривогою дивилися на незнайомця. Надворі вітер жбурляв жмені піску об стіни будівлі.
Мовчання тягнулося нескінченно. Їй перехопило дух. Еліс опустила очі й побачила, що міцно притискає обидві долоні до низу живота під шинквасом. Усі люди дивилися на чоловіка в чорному, а він – на них. А потім він знову зайшовся сміхом, сильним, грудним, невідпорним. Але бажання розсміятися слідом за ним ні в кого не виникло.
– Я покажу вам диво! – закричав він до них, але вони тільки мовчки спостерігали, як слухняні діти, яких узяли подивитися на фокусника, та запізно: вони виросли і не вірять у його магію.
Чоловік у чорному стрибнув уперед, та так стрімко, що тітонька Мілл відсахнулася. Він люто вишкірив зуби і ляснув її по великому череву. Вона мимоволі коротко гикнула, і чоловік у чорному відкинув голову.
– Так краще, правда ж?
Тітонька Мілл знову гикнула, раптом розридалася і, не розбираючи дороги, стрімголов кинулася геть, надвір. Інші мовчки спостерігали, як вона тікає. Починалася буря. Тіні, наздоганяючи одна одну, здіймалися й опадали на тлі
