глядачів пройшла хвиля приглушеного бурмотіння, а потім знову запанувала тиша. Чоловік у чорному задер голову й завив. Він усотував у легені повітря, груди здіймалися й опускалися в швидкому частому ритмі. Переверти набирали темп: він переливався через Нортове тіло, наче вода з однієї посудини до іншої і знову назад. У залі стояла мертва тиша: тільки неймовірно скрипучий шум його дихання і шквал буревію за стінами, що невпинно наростав.
Нарешті настала мить, коли Норт зробив глибокий сухий вдих. Його руки почали рухатися, пальці безцільно барабанили по поверхні столу. Шеб заверещав і втік. Слідом за ним знялася і якась жінка – тільки накидка замайоріла за спиною.
Чоловік у чорному зробив переверт, другий, третій. Зараз тіло на столі вібрувало: тремтіло, стукало, звивалося в конвульсіях, наче велика, але в сутності своїй позбавлена життя лялька, всередині якої сховано гігантських розмірів годинниковий механізм. Задушливими хвилями накочував cморід гниття, екскрементів, розкладу. Врешті настала мить, коли Нортові очі розплющилися.
Еллі відчула, як занімілі ноги самі швидко-швидко несуть її назад. Вдарилася об дзеркало, воно захиталося, і її охопила сліпа паніка. Наступної миті вона зірвалася з місця й майнула стрілою геть.
– Ось твоє диво! – тяжко дихаючи, крикнув чоловік у чорному їй навздогін. – Ти його одержала. Тепер можеш спати спокійно. Навіть це не є невідворотним. Хоча це… так… чорт забирай… смішно! – І він знову розреготався.
Еллі що було духу стрімко піднімалася сходами нагору, і сміх долинав до неї дедалі слабше й слабше, але вона бігла, не зупиняючись ні на мить, аж поки не зачинила за собою на засув двері, що вели до трьох кімнат над баром.
Присівши навпочіпки під дверима й розхитуючись вперед-назад, вона почала хихотіти. Звук ставав усе вищим і вищим, поки не переріс у істеричне голосіння, що злилося з завиванням вітру. У її вухах усе ще лунав звук, що супроводжував Нортове повернення до життя, – з таким звуком кулаки всліпу молотять по кришці труни. Які думки, міркувала вона, могли ще залишитися в його воскреслій голові? Що він бачив, поки був мертвий? Що він пам’ятає? Чи розповість? Невже там, унизу, чигають таємниці могили? І найжахливішим, на її думку, було те, що якась частина її єства хотіла мати відповідь на всі ці питання.
Унизу Норт байдуже вийшов у бурхливу негоду, аби нарвати зілля. Чоловік у чорному, єдиний господар бару в цю мить, мабуть, дивився, як він іде, і, певно, все ще криво всміхався.
Коли ввечері вона змусила себе спуститися вниз, тримаючи ліхтаря в одній руці й важезне поліно – у другій, чоловіка в чорному вже не було. Як і його шарабана. Але Норт був у залі: сидів за столиком поблизу дверей так, наче ніколи не помирав. Від нього й досі тхнуло зіллям, але не так сильно, як вона очікувала.
Він подивився на неї знизу вгору й розгублено посміхнувся.
– Привіт, Еллі.
– Привіт, Норте. – Вона поклала поліно на підлогу й почала запалювати лампи, побоюючись повертатися до нього
