Поставтеся до мене з терпінням. Розумієте, таке життя для мене нове, я жила геть інакше. Але мені справді хочеться досягти успіху й передусім зробити містера де Вінтера щасливим. Я знаю, що в управлінні маєтком можу покластися на вас, – так сказав містер де Вінтер, – а ви просто хазяйнуйте так, як це робили завжди; я не вноситиму жодних змін.
Я замовкла, дещо задихавшись, досі невпевнена в собі й у доречності своїх слів, і, поглянувши на місіс Денверз знову, помітила, що вона перемістилася й тепер стояла, тримаючись рукою за ручку дверей.
– Гаразд, – мовила вона. – Сподіваюсь, ви будете задоволені моєю роботою. Будинок був під моїм наглядом більше року, і містер де Вінтер ніколи не скаржився. Звісно, за життя покійної місіс де Вінтер усе було зовсім інакше; тоді тут було багато розваг, влаштовували численні прийоми, і хоча я й хазяйнувала замість неї, вона любила за всім наглядати особисто.
У мене знову з’явилося враження, що місіс Денверз дбайливо підбирала слова, що вона, так би мовити, намацувала шлях до моєї душі та спостерігала за ефектом, не зводячи погляду з мого обличчя.
– Я б радше довірила це вам, – повторила я. – Так було б краще.
Відтак на її обличчі з’явився той самий вираз, який я помітила, коли ми вперше потиснули руки в залі, вираз неприхованого глузування, неабиякої зневаги. Вона знала, що я ніколи не здатна буду чинити їй опір і до того ж боюсь її.
– Чи можу я ще щось для вас зробити? – запитала місіс Денверз і вдала, що оглядає кімнату.
– Ні, – запевнила я. – Ні. Думаю, в мене є все, що потрібно. Мені тут буде комфортно. Ви зробили цю кімнату такою чарівною.
Це останнє було моєю підлабузницькою спробою завоювати її прихильність.
Місіс Денверз стенула плечима, проте не усміхнулась.
– Я лише виконувала вказівки містера де Вінтера.
Узявшись за ручку відчинених дверей, вона затрималася в проході. Здавалося, наче місіс Денверз ще мала щось мені сказати, але нездатна була дібрати слів і чекала, доки я дам їй таку можливість.
Я хотіла, щоб вона пішла; вона стояла там, мов тінь, спостерігаючи за мною, оцінюючи мене впалими очима, що дивилися зі схожого на череп обличчя.
– Якщо раптом вам щось не сподобається, ви одразу мені кажіть, гаразд?
– Так, – відповіла я. – Так, звісно, місіс Денверз.
Але я зрозуміла, що вона не це мала на увазі, і знову запала мовчанка.
– Якщо містер де Вінтер питатиме про свою велику шафу, – раптом мовила вона, – скажіть йому, що її неможливо було перенести. Ми намагалися, але вона не пройшла крізь ці вузькі двері. Ці кімнати менші, ніж ті, що в західному крилі. Якщо йому не сподобається, як облаштували цю кімнату, нехай повідомить мене. Важко було зрозуміти, як тут усе обставити.
– Прошу вас, не турбуйтеся, місіс Денверз, – сказала я. – Я впевнена, що він усім буде задоволений. Але перепрошую, що спричинила вам стільки незручностей. Я й гадки не мала, що він ремонтував
