Весною натякнув був: не виходить, мовляв, у нас, Лідо, життя, то, може, розлучимося? Дитину я всім забезпечу. Боже! Що тут скоїлося… Лідка перебила мало не весь посуд, верещала, що заріже його й малого, а сама повіситься…
– Давай, мам, завезу, – зітхаю і я, кладучи до пакета вареники.
Та за хвірткою гарний настрій миттєво повертається. Ранок уже видзвонює на всі голоси. Обганяють один одного велосипедисти – у нашому містечку і старий, і малий, як кажуть, на колесах – вітаються, перемовляються.
– Привіт, родичко, – білозубо сміється Катя Вишнева, тримаючись за дверцята блакитного «Опеля», що стоїть під її будинком на тому боці вулиці. Вифранчена, напахчена – аж через дорогу чути.
Що ж, їй можна… Легенька хмаринка заздрощів котячою лапкою торкається до грудей, та я мерщій відгоню її геть і щиро посміхаюся подружці у відповідь. Катя справді дуже гарна й розумна дівчина. За кілька років зуміла розкрутитися: спочатку торгувала на базарі, а тепер два власних магазини має, третій ось відкриває. У них уся рідня така… Лише пари чомусь ніяк не знайде.
Ми з нею однокласниці, а п’ять років тому мало не породичалися. Ото, я вам скажу, була історія…
Із Сашком я почала зустрічатися ще у восьмому класі. Він тоді одинадцятий закінчував. Сьомого березня, перед жіночим святом, в актовому залі організували загальношкільний вечір з концертом і танцями. Я від імені нашого класу читала зі сцени гумористичне привітання вчителькам. Саме тоді, запевняє Сашко, він у мене й закохався.
Святковий вечір скінчився геть поночі. Ми з Катею жили далеко від школи й ще ніколи так пізно не поверталися додому. Наполоханими тінями скрадалися в темряві парканів, боячись показати одна одній свій страх. Раптом почули за плечима тупотіння. То був Сашко зі своїм другом Олегом. Хлопці продержали нас під моїм двором мало не до півночі, аж мама потім сварилася.
Наступного дня домовилися зустрітись у центрі, біля будинку культури. Хлопці пригостили нас морозивом. Ми довго гуляли разом. Сашко й Олег пригостили нас морозивом. Розповідали різні історії, смішили нас… А в понеділок уся школа гула, що Сашка Бережного, за яким упадала половина старшокласниць, зняла ота руда малявка Леська Корнієнчиха…
У мене й справді розкішне руде волосся. Сашко любить його пестити й нізащо не дає відрізати. Отак і ходжу з кудлатою гривою, що метляється аж до пояса. Та мені й самій вона подобається – ні в кого у нашому місті немає такої пишної зачіски.
Після закінчення одинадцятого класу Сашка восени забрали до війська. Що ми вже попоцілувалися перед розлукою… Мої губи палали щемким жаром, а навіть при натяку на усмішку тріскалися та покривались брунатними крапельками. Я дуже пишалася, що зустрічаюсь із таким серйозним дорослим хлопцем і вважала це почуття мало не неземним коханням.
Після дев’ятого класу поїхала і я до медучилища. Сашко часто приїздив до мене в Ніжин – він уже навчався у вищій школі міліції, – і одного разу, блукаючи нічним парком,
