кімнати, тремтячими руками зняла весільне вбрання, вдягла спортивний костюм і кросівки – й вислизнула у темінь саду.
Потужна «Тойота» летіла, мов на крилах, розрізаючи фарами липкий морок. Юрко сидів поруч, міцно стиснувши смужку губів. Десь аж за Конотопом зупинив авто і простягнув до мене руки…
На ранок ми були в Харкові, у Юрковій квартирі, де все хизувалося великими статками. На зміну збудженню, якомусь несамовитому піднесенню, на мене накотилася хвиля загальмованості й дитячого страху перед скоєним. Мов то не зі мною все діялося. Що я тут роблю?! Дарма Юрко пестив мене, пригощав найвишуканішими ласощами. Моє серце скімлило, як місячне занесене щенятко, а слів не було зовсім, я оніміла. Нарешті не витримав і Юрко: «То чого ти їхала?!» Скулившись, застигла на канапі…
А перед вечором у передпокої розпачливо закалатав дзвінок – і до квартири ввірвався Сашко… Схопив Юрка за сорочку, увіпхнув до кухні. Я, тремтячи, завмерла в куточку канапи. Спочатку з кухні долинали різкі голоси, що перебивали один одного, потім усе стихло.
Аж десь аж за годину вони вийшли, не дивлячись один на одного. Юрко зник у нетрях квартири, а Сашко підійшов до мене, поклав руку на голову.
– Вставай, Лесю, поїдемо додому.
Страшні ридання, що німотно душили мої груди весь час, поки вони розмовляли, прорвали неміцну дамбу з витримки та сорому й струсили все тіло відчаєм.
– Ну годі, годі, все добре, все буде добре, – притис мою голову до своїх грудей Сашко.
Я відчула, як стугонить його серце, як з мого серця звалюється тяжкий камінь і його затоплюють тихі сльози каяття, а десь скраєчку бубнявіє пагінчик чогось бентежно-світлого. Пізніше я зрозуміла, що в ті хвилини в мені зароджувалось якесь нове почуття до чоловіка…
Зараз уже притлумилося все те, але спершу, я бачила, Сашкові було дуже боляче, а що вже попопліткували в містечку… Деякий час ми навіть жили нарізно – кожен у своїх батьків. Я гнала Сашка, який майже щодня з’являвся у нас, вважала себе не гідною його кохання. Коли вже народилась Маринка і, заглядаючи в його щасливі очі, я спитала, чи він пробачив мені, Сашко якось кумедно скривився:
– А що візьмеш із дурного рудого маляти? Коли б я тебе так не кохав… Ну та – все, забули! Назавжди.
І справді – жодним словом за всі ці роки не нагадав. А ось свекруха й тепер на мене вовком дивиться.
За цією згадкою я швидко промчала вулицею й завернула до відчиненої хвірточки на цвинтар – так набагато ближче до центру, і люди іноді користуються в’юнкою стежкою, що об’єднує два світи. Ввечері я нізащо не ступила б на неї. Зараз же завзято кручу педалі – незабаром восьма, а мені ще он куди їхати, і до Славка треба завезти мамину передачу.
Виїжджаю із-за куща шипшини й швидко виляю переднім колесом – ледь не наскочила на щось посеред стежки. Обминаючи, краєм ока чіпляюсь за той предмет і, скрикнувши, миттєво злітаю з велосипеда, кидаю його у траву й розгублено зупиняюся. Чомусь починають тремтіти ноги. На стежці лежить чорна
