тобто займав половину будинку, але не по довжині, а по ширині. Тут стояли три ліжка, тумбочки біля них, а уздовж вікон три стола, зіставлених разом і покритих клейонкою. В кімнаті жили Міша, ще один геофізик та економіст експедиції. Тут же Володя побачив Люду і її чоловіка, який дренчав на гітарі. На столі стояли пляшки узбецьких вин – «Хосілот» і «Боян – Ширей», які привозили з Навої. Крім Люди жінок не було, хоча Володя бачив якихось дівчат у Міши в камералці, але з’ясувалось, що вони були дружинами бурових майстрів і на вечерю не ходили.
– Взагалі-то влітку тут дівчат досить багато, приїдуть на практику з Київського і Старооскольського технікумів, але ми з ними однаково не гуляємо. Звичайно вони товаришують з хлопцями – студентами, які приїздять на практику з інститутів.
Люда спекла пиріг, зустрітий загальним захопленням. Хтось мав огірки, редиску. Міша, коли їздив вночі на каротаж, підстрелив двох зайців, які у світлі фар бігли по дорозі. Зараз його сусіди по гуртожитку готували печеня з зайчатини та картоплі, яку випросили у їдальні.
– А чому буровиків нема? – поцікавився Володя.
– Вони п’ють горілку, а не сухе вино. Взагалі-то у нас сухий закон, Юрій Павлович заборонив шоферам привозити горілку. Але, хто хоче, знаходить. Ми теж іноді п’ємо коньяк, на свята.
Володя вже знав, що Юрій Павлович – це начальник експедиції.
– А старші геологи?
– Вони, переважно, п’ють кефір, якщо він є, звичайно, і лягають спати.
Тут двері в гуртожиток відчинились, і в їх прорізі з’явилось червоне обличчя і руда шевелюра, яка облямовувала лисину. Саша обвів очами присутніх і затримав погляд на столі. Не побачивши горілки, він захлопнув двері.
– Пішов кола робити, – невдоволено сказав Міша. – Зараз бігатиме селищем, шукатиме горілку.
Нарешті хлопці, які готували печеня, внесли доволі великий, принаймні на цебро, закопчений казан. Печеня робили на літній пічці, складеній метрах в п’ятдесяти від будинку. Паливом був саксаул, який привозили машиною з Туркменії. Його покручені стовбури не піддавались сокирі, але розлітались на шматки від удару об камінь.
Усі пожвавішали, почали сідати за стіл. Міша розлив вино в склянки.
– Вип’ємо за нового колегу, за старшого геолога Володю. Ви усі його ще мало знаєте, але у нього вже є успіхи на пошуках родовищ, недарма його до нас прислало керівництво Об’єднання. Сподіваємось, – повернувся він до Володі, – що з твоєю допомогою ми знайдемо родовище в чорних сланцях пустелі Кизилкум.
– Ура, – відповів Володя, усі посміхнулися і випили вино, а Люда, на його подив, навіть зааплодувала.
– Не обертатимемо вечерю у виробничі збори, – Міша поліз в казан і наклав собі печеня у великий алюмінієвий полумисок. – Їжте зайців, пийте вино.
Проте розмови увесь час повертались до якихось виробничих питань, про які Володя поки що не знав.
– Краще заспіваймо, – Людин чоловік
