так? – закричала я. – Ну, зачекайте! Я вам дістану принців! Одного – ревнивого, іншого – прищавого, третього… людожера! А четвертого…
І тут повітря перестало мене тримати, я полетіла вниз – спочатку повільно, повертаючись навколо своєї осі, а потім усе швидше й швидше. Перед очима спершу почервоніло, а потім потемніло. І затихав удалині знущальний регіт принцес.
Розділ шостий
Поява уйми
Урятував мене Гарольд. Сплів посохом сіточку й зумів піймати мене біля самої землі, точніше, біля самої мозаїчної підлоги.
У мертвотному мовчанні ми з ним вийшли з храму й побрели світ за очі. Вийшли за міські ворота (варта привітала нас, дехто мене впізнав, але мені було не до розмов й обіймів). Добрели до берега річки Ланс, сіли на перевернутий рибальський човен й уп’ялися поглядом у протилежний берег, що поріс лісом.
Сонце сіло. Призахідне небо віддзеркалювалося в широких і спокійних водах Ланса.
– А яка була гарна ідея… – сказав Гарольд.
– Що?
– Та чудова ж думка… Видавати їх заміж по черзі. За Олександра, – Гарольд ядуче посміхнувся.
– Не любиш ти принца.
– А за віщо його любити? Знаєш, я б останньою видав заміж Стеллу. Нехай вона залишиться жити. Вона з них – єдина нормальна, тільки Філумена на неї впливає.
– Спасибі, – сказала я зітхаючи.
– За що?
– За те, що я – це я, а не мокре місце на підлозі в храмі.
– Нема за що. Ти класно літала.
Я посміхнулася:
– І план, кажеш, гарний?
– Ага. Шкода тільки, що нездійсненний. Для Оберона.
– Та знаю. Я ж тільки хотіла, щоб вони злякалися.
Гарольд невесело похитав головою:
– Тепер вони ще наскаржаться королю…
– Нехай скаржаться, – сказала я зло. – Гарольде… А що таке Відьмина Печатка?
Він здригнувся. Покосував з підозрою:
– Звідкіля ти знаєш?
– Король сказав. Щоб я, мовляв, пустив тебе за Відьмину Печатку? Та ще й заради власної шкури…
Небо потихеньку змінювало кольори. Начебто линяло, натягаючи золоту шкурку замість світло-бежевої.
– Лінко, – сказав Гарольд. – А ти зовсім дитина…
– А це вже ні. Я маг дороги. Ти знаєш.
– Знаю. Раніше, коли я сам був шмаркачем… Я ж не розумів, яка ти ще дитина…
– Я велика. Пам’ятаєш, як ми з тобою…
– Та пам’ятаю! Усе пам’ятаю. Тільки не знаю, що мені робити. За Відьмину Печатку тобі не можна… Самій – точно не можна.
– Підемо разом?
Гарольд ковтнув слину. Знову подивився за ріку. Мені здалося: зараз він погодиться. Зараз скаже: ходімо! Як у старі добрі часи. Підемо й знайдемо п’ять принців для цих злюк-принцес, і нехай з ними роблять що хочуть. Храм Обіцянки розберемо по камінчику, на його місці побудуємо цирк… чи школу…
