приготувати. Уяви: помираєш і знаєш, що тебе вже чекають…
– Нічого собі! – вирвалося в мене.
– Так. Ті, хто міг ходити у той світ і повертатися, були переважно некроманти. Ти знаєш, хто такі некроманти?
– Ну це такі злющі маги, спеціалісти з мертвяків? – я зіщулилась, наче від холоду.
– От-от. А вони не ті, хто надто церемониться, особливо якщо відчувають вигоду. Саме вони ходили з того світу в цей, і вузенька щілина між світами ширшала й ширшала. І живих людей туди потрапляло все більше й більше. І в якийсь момент усе переплуталось. І мертві істоти з того світу поперли у цей.
– Бр-р-р… – мені все сильніше ставало не по собі.
– Тут би всьому й кінець, але знайшлася одна відьма – імені її ніхто не пам’ятає. Вона запечатала прохід між тим і цим світом. Багато століть між ними взагалі не було зв’язку. Мертві, як ти розумієш, назад не приходили, розповісти було нікому… Я взагалі завжди думав, що це казки. Тільки коли Оберон позаторік показав мені цю Печатку…
– Оберон? Вона у нього?
– Вона ні в кого. Просто є люди, які вміють Печатку відкривати й закривати. І Оберон бував у тім світі, давно. Це більше вже не царство мертвих… Але місце украй неприємне.
– М-да-а… – пробурмотіла я.
Вечір був теплий, ані шелесне навкруги, цвірчав цвіркунами, ледь чутно шурхотіла вода, а я сиділа посеред усієї цієї благодаті, і мені уявлялось колишнє царство мертвих – занедбане і запечатане, як підземелля…
– Знаєш, якось… – невпевнено почала я. – Є легенди про героїв, які спускались у загробний світ. Але… Це дійсно були великі герої.
«І всі – дорослі чоловіки», – подумала я окрім того.
Гарольд знизав плечима:
– У справжньому загробному царстві, ще з відкритим проходом, у нас хоч якась була б підмога: Ланс, наприклад. Мій батько… А так – підмоги не дочекатися.
– А там є принци? – мій голос затремтів.
– Так! Оберон розповідав, що там дуже багато маленьких королівств. Усі з усіма воюють. Звичайно, там є принци…
Потроху темніло. Небо вже зовсім зблякло, із золотавого стало блакитним, а потім і густо-синім.
– А чому Оберон сам туди не піде?
Гарольд ляснув по коліну рипучим сувоєм:
– Та тому що… Розумієш, тут тільки з вигляду все спокійно і добре. А насправді в Королівства повно ворогів. Тільки пронюхають, що короля немає на місці – тут таке почнеться…
– А якщо він… помре? Не почнеться?
Гарольд пригнічено схилив голову.
– Ну чого ти мовчиш?
– Якщо він помре… – сказав Гарольд глухо, – усе одно на місці король буде. Себто – я.
– Он як? – запитала я противним голосом ябеди. – Ти що, рівня Оберону?
– Ні, – Гарольд дивився за ріку. – Але коли… якщо… він помре, я отримаю в спадок частину його сили.
– Тоді чого ми взагалі переживаємо? – запитала я після довгої паузи.
