фантастику, і якщо щось і могло стримати її від потенційно небезпечного гортання, то це саме те, що треба.
Вона повернула Боббі книжку і підійшла до вікна.
– Боббі?
Вона не оглянулася на нього, принаймні не одразу. На ній була стара сорочка і суботні штани. Яскраве полуденне світло просвічувало крізь сорочку, і Боббі, дивлячись на її боки, вперше помітив, як мама схудла. Ніби забувала поїсти абощо.
– Що, мамо?
– Містер Бреттіґен тобі ще щось дарував?
– Мамо, він Бротіґен.
Вона насупилася на свій відбиток у вікні… хоча, швидше за все, це був його відбиток.
– Не виправляй мене, Боббі. То як?
Боббі задумався. Кілька пляшок шипучки, інколи сандвіч з тунцем чи круасан з пекарні, де працювала мати Саллі, але ніяких подарунків. Крім книжки, одного з найкращих подарунків за все його життя.
– Та де. Та й з чого б це?
– Не знаю. Але й не можу зрозуміти, чому чоловік, з яким ти тільки-тільки познайомився, взагалі дарує якісь подарунки на день народження?
Вона зітхнула, схрестила руки на своїх невеличких гострих грудях і знову задивилась у вікно.
– Він розповідав мені, що раніше працював у Гартфорді, у якійсь державній службі, а тепер на пенсії. Тобі він теж це казав?
– Щось таке.
Насправді Тед ніколи не розповідав Боббі про свою роботу, а запитувати йому й на думку не спадало.
– А в якій сфері? В якому департаменті? Охорони здоров’я і соціальної політики? В дорожньо-транспортному управлінні? Чи в управлінні контролера?
Боббі похитав головою. Що в біса воно взагалі таке контролер?
– Думаю, він працював в освіті, – задумливо вела далі мати. – Він розмовляє, як учитель, хіба ні?
– Щось типу того.
– А які в нього хобі?
– Не знаю.
Крім читання, звісно. Два з трьох паперових мішків, що так роздратували маму, були набиті книжками в м’яких обкладинках, більшість з яких здалися Боббі дуже важкими.
Здавалося, мамі чомусь полегшало від того, що Боббі не знає, як новий сусід коротає свій час. Вона знизала плечима і коли заговорила, то швидше до самої себе, ніж до Боббі.
– Врешті-решт, це всього лише книга. До того ж у м’якій обкладинці.
– Він сказав, що в нього, можливо, знайдеться для мене робота, але наразі так нічого й не запропонував.
Мама блискавично обернулася до Боббі.
– Хай там що б він пропонував, хоч про яку послугу попросив, ти одразу скажеш про це мені, чув?
– Звичайно, я чув.
Її наполегливість здивувала і трохи стривожила Боббі.
– Пообіцяй.
– Обіцяю.
– Поклянись, Боббі.
Він покірно поклав руку на серце і промовив:
– Богом присягаюся своїй матері.
Зазвичай цим усе й закінчувалось, але
