нічого такого, але в Біблії є дещо на цю тему: «Бо приходько я в Тебе, мандрівник! Відверни гнів від мене – і я підкріплюся, перш ніж я відійду…»
Голос Теда на мить урвався. Веселість зникла з його обличчя і воно знову здалося старим. Та потім його голос зміцнів і Тед закінчив:
– «… перш ніж відійду, і не буде мене»[2]. Книга псалмів. От тільки не пам’ятаю, який.
– Та ні, не хвилюйтеся, я не збираюся нікого вбивати чи грабувати, просто дуже хочу заробити трохи грошей.
– Дай мені трохи часу, – сказав Тед. – Трохи часу подумати.
– Звичайно. Але якщо буде якась халтурка чи щось таке, то я саме той, хто вам потрібен. Одразу вам кажу.
– Халтурка? Можливо, хоч я б це так не назвав.
Тед кістлявими руками обхопив свої ще кістлявіші коліна і задивився через газон на Броуд-стрит. Усе більше сутеніло. Настала улюблена пора Боббі. На автівках, що проїжджали повз, уже ввімкнулися задні фари, а десь на Ашер-авеню місіс Сіґсбі кликала своїх близнючок іти вечеряти. У цей час (а ще на світанку, коли він стояв у ванні над унітазом і пісяв, а крізь вузеньке вікно в його напіврозплющені очі падало сонячне світло) Боббі почувався, ніби сон у чиїйсь голові.
– Де ви жили, перш ніж переїхали сюди, містере… Теде?
– У місці, не такому гарному, як це, – промовив Тед, – далеко не такому гарному. А скільки ви вже тут живете, Боббі?
– Відколи себе пам’ятаю. Відколи помер мій тато. Мені тоді було три.
– І ти знаєш усіх на цій вулиці? Принаймні в цьому кварталі?
– Та майже всіх.
– І якби тут був хтось чужий? Приходько, незнайоме обличчя. Ти б помітив?
Боббі посміхнувся і кивнув.
– Ага. Думаю, помітив би.
Боббі чекав, що буде далі. Йому стало цікаво. Та продовження, очевидно, не планувалося.
Тед повільно й обережно підвівся. Коли він, скривившись, обхопив спину руками і потягнувся, Боббі почув, як у ній хруснули кісточки.
– Ходімо, – сказав Тед, – стає прохолодно. Я піднімуся разом з тобою. Твій ключ чи мій?
Боббі посміхнувся.
– Може, краще випробуєте свій? Не хочете?
Тед (ставало все легше думати про нього, як про Теда) витяг з кишені кільце з ключами. На ньому було тільки два ключі: від масивних вхідних дверей і від кімнати. Вони були нові й блискучі, кольору розбійницького золота. Ключі ж Боббі потьмяніли і подряпалися.
«Скільки ж Тедові років? – знову подумав Боббі. – Десь шістдесят, не менше. Шістдесятирічний чоловік тільки з двома ключами в кишені? Дивно».
Тед відчинив двері й вони увійшли у великий темний хол, у якому стояла підставка для парасоль і висіла стара картина з Льюїсом і Кларком, що споглядають американський захід. Боббі підійшов до дверей квартири Ґарфілдів, а Тед рушив до сходів. Він на мить зупинився, спершись рукою на поруччя.
– У книжці Сімака чудовий сюжет, – промовив він, – а стиль не дуже. Я не кажу, що він поганий, але
Переклад І. Огієнка.
