про час як про старого лисого ошуканця йому дуже сподобалося. Це було на всі сто відсотків правильно, хоч Боббі й не зміг би пояснити чому… І хіба саме від того, що не вмієш пояснити, не стає ще класніше? Ніби предмет у яйці чи тінь за матовим склом.
– Хто такий Бен Джонсон?
– Англієць, уже багато років як небіжчик, – пояснив містер Бротіґен, – самозакоханий і, на загальну думку, нерозсудливий у питанні грошей, а ще схильний до метеоризму. Але…
– Що таке метеоризм?
Тед просунув язик поміж губ і видав короткий, але дуже реалістичний пук. Боббі приклав долоню до рота і зареготав у кулак.
– Діти вважають пукання смішним, – промовив Тед Бротіґен, киваючи головою. – Так, так. А для людей мого віку це лише один із дедалі дивніших аспектів життя. До речі, в перервах між пуканням Бен Джонсон сказав багато чого розумного. Не так багато, як доктор Джонсон – Семюел Джонсон, я маю на увазі – та все-таки чимало.
– А Борис…
– Пастернак. Росіянин, – зневажливо сказав містер Бротіґен, – як на мене, не вартий уваги. Можна глянути на твої книжки?
Боббі подав їх. Перрі Мейсона містер Бротіґен («Тед, – нагадав він собі, – треба кликати його Тедом») віддав, лише мигцем глянувши на обкладинку. Роман Кліфорда Сімака він тримав довше: спершу, мружачись від спіралей диму, що пливли перед очима, розглядав обкладинку, потім погортав сторінки. При цьому Тед кивав головою.
– Цю я читав. Перш ніж приїхати сюди, у мене була купа часу на читання.
– Справді? – з ентузіазмом вигукнув Боббі. – І як, гарна книжка?
– Одна з його найкращих, – відповів містер Бротіґен (Тед). Він скоса поглянув на Боббі. Одне око розплющене, інше все ще примружене від диму, що надавало йому мудрого і водночас загадкового виразу. Ніби в дещо підозрілого суб’єкта з якогось детективного фільму. – Але ти впевнений, що зможеш це читати? Тобі ж тільки десь дванадцять років, не більше.
– Мені одинадцять, – відповів Боббі. Його втішило, що Тед прийняв його за дванадцятилітнього. – Сьогодні виповнилося. Я подужаю цю книжку. Я, може, всього й не зрозумію, але, якщо історія хороша, вона мені сподобається.
– У тебе день народження! – вражено вигукнув Тед. Він зробив останню затяжку і клацнув пальцями, відкидаючи недопалок. Цигарка впала на цементну доріжку, розсипаючись фонтаном іскор. – З днем народження, дорогий Роберте, всього тобі найкращого!
– Дякую. Тільки мені значно більше подобається «Боббі».
– Добре, Боббі. Підеш кудись святкувати?
– Та де. Мама мусить допізна працювати.
– Може, хочеш піднятися в мою скромну квартирку? Багато запропонувати не зможу, але консерви відкривати вмію, а ще в мене має бути якесь печиво.
– Дякую, але мама мені дещо залишила і я маю це з’їсти.
– Розумію.
І, диво дивне, здавалося, що він справді розумів.
Тед віддав Боббі його «Кільце навколо Сонця».
– У цій
