синку, – відповів містер Бротіґен, – Навчися багато нового. Твоя мати має рацію: tempus fugit.
Боббі зиркнув на матір, щоб побачити, чи його маленький бунт після цих, таких же маленьких, лестощів, має хоч якісь шанси на прощення. Проте мамині губи залишалися непоступливо стиснутими. Не промовивши ні слова, вона повернулась і пішла вниз пагорбом. Боббі теж попрямував геть, радіючи, що все ж поговорив із чужинцем, навіть якщо мама згодом змусить його за це поплатитися.
Дійшовши до будинку Керол Джербер, він дістав свій помаранчевий читацький квиток і заходився його роздивлятися. Звичайно ж, не двадцятишестидюймовий «Швін», але також зовсім непогано. Якщо чесно, взагалі чудово. Перед ним відкривався цілий світ нових книжок, які треба було дослідити, і це нічого, що читацький коштував якихось два чи три зелених. Хіба не кажуть, що головне не подарунок, а увага?
Ну, принаймні так каже його мама.
Боббі перевернув картку. Маминою твердою рукою на ній виведено:
«Всім, кого це стосується. Це читацький квиток мого сина. Я дозволяю йому брати по три книжки на тиждень з відділу для дорослих публічної бібліотеки Гарвіча».
І підпис: Елізабет Пенроуз Ґарфілд.
Під її іменем, ніби постскриптум, приписано:
«Гроші за затримку книжок Роберт сплачуватиме сам».
– Імениннику! – налякала його Керол Джербер, з криком вистрибнувши зі своєї засідки за деревом. Вона обійняла його за шию і міцно цмокнула в щоку. Почервонівши, Боббі роззирався навсібіч, чи, бува, ніхто не бачить. Дружити з дівчатками збіса непросто і без поцілунків-сюрпризів. Та все було гаразд. На вершині пагорба по Ашер-авеню в напрямку школи рухався звичний ранковий потік учнів, але тут, унизу, вони були самі.
Боббі витер щоку долонею.
– Ой, облиш, тобі ж сподобалося, – сміючись, вигукнула Керол.
– Зовсім ні, – сказав Боббі, хоча це була й неправда.
– І що тобі подарували?
– Читацький квиток, – відповів Боббі й показав їй картку. – Дорослий читацький квиток.
– Класно!
Йому здалося, чи в очах Керол і справді майнуло співчуття? Мабуть, ні. А якщо й так, то що?
– Ось, це тобі.
Керол простягла Боббі голмарківський конверт, на якому було витиснене його ім’я. Вона наліпила на нього ще кілька сердечок і наклейок з ведмедиками.
З легкою тривогою Боббі розірвав конверта, кажучи собі, що вітання завжди можна засунути глибоко до задньої кишені своїх полотняних штанів, якщо воно виявиться сопливим.
Та воно не було сопливе, хіба що трохи дитяче: хлопчик у крислатому капелюсі верхи на коні. Всередині літерами, які мали здаватися, ніби дерев’яними, написано:
«З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, КОВБОЮ!»
І зовсім не сопливо. «З ЛЮБОВ’Ю, КЕРОЛ» було вже трохи сопливо, але що вдієш, вона ж все-таки дівчинка.
– Дякую.
