Питатиме спокійно, навіть байдуже. Коли Боббі скаже, що повечеряв у Саллі-Джона, вона кивне головою, поцікавиться, що вони їли і чи давали що-небудь на десерт, а ще запитає, чи він подякував місіс Салліван. Може, вони навіть сидітимуть на канапі й разом їстимуть морозиво, дивлячись по телевізору «Солодке копито». І все буде добре… От тільки не буде. Врешті-решт розплата таки настане.
Можливо, мине день чи два, а може, навіть тиждень, але розплачуватися доведеться. Боббі це знав, майже й сам не усвідомлюючи свого знання.
Без сумніву, вона мала працювати допізна. Однак те, що замість святкової вечері довелося на самоті доїдати рештки яловичини, було водночас і покаранням за те, що він її не послухав і заговорив з новим сусідом. Коли Боббі спробує уникнути цієї кари, вона тільки примножиться, як гроші на депозитному рахунку.
Коли Боббі повернувся від Саллі-Джона, було чверть на сьому. Темніло. Він взяв дві нові книжки: одну про Перрі Мейсона під назвою «Справа оксамитових кігтів» і науково-фантастичний роман Кліффорда Сімака «Кільце навколо Сонця». Обидві виглядали до чортів привабливо, та й з міс Геррінґтон не виникло жодної проблеми. Навпаки, вона сказала, що Боббі читає не на свої роки серйозні книжки і порадила йому так тримати.
Дорогою додому від Ес-Джея Боббі придумав історію про те, як вони з місіс Геррінґтон опинилися на круїзному кораблі, що затонув. Вижили лише вони двоє, знайшовши рятувальний жилет з написом «ПАРОПЛАВ ЛУЗІТАНІК». Їх прибило до невеличкого острівця, порослого пальмами і джунглями, в центрі якого височів вулкан. Потім вони лежали на пляжі й міс Геррінґтон, уся тремтячи, поскаржилася, що їй страшенно холодно і чи не міг би він обійняти її й зігріти. Звісно, що міг – так він і зробив. «Із задоволенням, міс Геррінґтон». А тоді з джунглів вийшли тубільці. Спочатку вони здавалися цілком привітними, та виявилося, що це канібали, які живуть на схилах вулкана й убивають своїх жертв на оточеній черепами галявині. Усе складалося кепсько, та коли їх з міс Геррінґтон уже тягли до казана, з вулкана долинув гуркіт і…
– Привіт, Роберте.
Боббі підняв очі, перелякавшись навіть дужче, ніж коли Керол Джербер вилетіла з-за дерева, щоб поцілувати його на честь дня народження. То був новий сусід. Він сидів на верхній сходинці ґанку і палив. Зі старих стоптаних туфель він перезувся в старі, стоптані домашні капці. Вечір був теплий, і поплінового піджака на ньому не було.
«Здається, він почувається як удома», – подумав Боббі.
– О, містере Бротіґен. Добридень.
– Я не хотів тебе налякати.
– Ви мене не злякали.
– Гадаю, таки злякав. Ти був за тисячі миль звідси. І, будь ласка, клич мене Тед.
– Згода.
От тільки Боббі не був упевнений, що зможе звикнути до «Теда». Кликати дорослого (а ще й старого) на ім’я суперечило не лише настановам матері, а й переконанням самого Боббі.
– У школі все гаразд? Вивчив щось новеньке?
– Так,
