тільки їжак довбаний до сраки.
Двері відчинилися, війнуло гарячим повітрям та вуличним шумом, і молодик зник.
Боббі зацікавив невеличкий плетений кошик на бюро. Хлопець нахилив його і зазирнув усередину. У кошику було повно кілець для ключів з червоними, синіми і зеленими пластиковими брелоками. Боббі видобув один і прочитав золотий надпис: «КУТОВА ЛУЗА. БІЛЬЯРД, ПУЛ, АВТОМАТИ. КЕНМОР, 8-2127».
– Давай, малий, візьми один.
Боббі аж підскочив, ледь не скинувши кошика з брелоками.
Жінка, що увійшла тими ж дверима, що й Лен Файлз, була ще огрядніша за нього. Розмірами вона скидалася на циркову товстунку, проте ступала граційно, наче балерина. Боббі підняв очі, а жінка вже стояла поряд, нависаючи над ним. Сестра Лена Файлза, не інакше.
– Перепрошую, – пробелькотів Боббі, поклав кільце на місце і заходився легенько відштовхувати пальцями кошика від краю столу. І, мабуть, перекинув би його з протилежного боку, якби пухка пані не підставила руку. Вона посміхалася і, на невимовне полегшення Боббі, нітрохи не сердилася.
– Серйозно, я не жартую, візьми собі один, – вона простягнула Боббі кільце з зеленим брелоком. – Дешева фігня, зате безплатно. Ми роздаємо їх для реклами. Ніби сірники, розумієш? Хоч сірників я б дітям не давала. Ти ж не палиш, правда?
– Ні, мем.
– Хороший початок. Від випивки теж тримайся подалі. Ось, візьми. Від халяви носом не крутять, дитинко. Її на світі не так багато.
Боббі взяв зелений брелок.
– Дякую, мем, він гарненький.
Опускаючи кільце до кишені, Боббі подумав, що треба буде його позбутися. Якщо мама знайде таку річ, то не зрадіє. У неї виникне двадцять питань, як сказав би Саллі, а то й усі тридцять.
– Як тебе звуть?
– Боббі.
Він чекав, чи жінка не поцікавиться його прізвищем, і потай зрадів, коли вона цього не зробила.
– А я – Аланна.
Вона простягла руку, зашкарублу від перснів. Вони виблискували, мов лампочки на ігрових автоматах.
– Ти тут з татом?
– Зі своїм другом, – сказав Боббі. – Здається, він робить ставку на бій Гейвуд – Албіні.
Вигляд в Аланни був переляканий і насмішкуватий водночас. Вона нахилилася, приклавши пальця до червоних губ.
– Цить, – прошепотіла жінка, обдавши Боббі міцним алкогольним духом. – Тут не можна вимовляти слово «ставка», – застерегла вона Боббі. – У нас більярдний салон. Запам’ятай це раз і назавжди й залишишся цілий і неушкоджений.
– Домовилися.
– Ти маленьке, гарненьке чортеня, Боббі. А ще схожий мені… – вона помовчала. – Може, я знаю твого тата? Може таке бути, по-твоєму?
Боббі похитав головою, але не дуже впевнено. Адже Ленові він теж на когось видавався схожим.
– Мій тато помер. Дуже давно.
Боббі завжди додавав цю фразу, щоб люди не починали вмиватися шмарклями.
