з чоловіком, проте ніколи більше туди не поверталася. Вона власноруч почепила об’яву в місцевій крамниці на площі. За порадою подруги вона закидала інтернет-сайти об’явами з поміткою «Терміново». Наприкінці тижня вони отримали шість відповідей.
Вона очікувала на няньку, мов на спасителя, хоча думка про те, щоб полишити дітей, наводила на неї жах. Вона знала про дітей усе й хотіла зберегти ці таємні знання. Плекала їхні звички, уподобання. Миттю вгадувала, коли хтось із них хворів чи сумував. З очей їх не спускала, переконана, що ніхто не зможе їх захистити краще за неї.
Відтоді, як діти народилися, Міріам боялася всього. Особливо вона боялася, що вони помруть. Не говорила про це ні з Полем, ні з друзями, проте була певна, що так думали всі. Була переконана, що, як і вона сама, вони інколи дивилися на сонних дітей, запитуючи себе, що було б, якби це тіло було мертвим, якби ці заплющені очі не розплющилися ніколи. Міріам нічого не могла з цим удіяти. Жахливі сценарії роїлися в її уяві, вона струшувала головою, відганяючи їх, читала молитви, хапаючись за дерево чи за амулет, який успадкувала від матері. Заклинала долю, хвороби, нещасні випадки, збочені бажання хижаків. Ночами їй снилося, що діти раптово зникали серед байдужої юрби. Вона кричала: «Де мої діти?» – а люди сміялися. Вони гадали, що вона божевільна.
– Вона запізнюється. Кепський початок.
Полеві увірвався терпець. Він підійшов до дверей і поглянув у вічко. Уже 14:15, а перша кандидатка, філіппінка, досі не з’явилася.
О 14:20 Жіжі несміливо постукала у двері. Міріам відчинила. Вона відразу ж помітила, що в жінки мініатюрні ноги. Попри холоднечу вона була взута в кеди й білі шкарпетки зі шлярками. Років їй близько п’ятдесяти, а ноги – немов у дитини. Вона доволі елеґантна, волосся зібране у хвіст, що спадає до середини спини. Поль сухо зробив їй зауваження за запізнення, і Жіжі, похнюпивши голову, залепетала вибачення. Французькою вона говорила вельми кепсько. Поль одразу ж перейшов на англійську. Жіжі розповіла про свій досвід роботи. Про дітей, що залишилися на батьківщині, про наймолодшого, якого вона не бачила десять років… Він її не найме. Поставив кілька запитань для годиться й о 14:30 провів до дверей. «Ми вам зателефонуємо. Thank you».
За нею була Ґрейс, усміхнена нелегалка з Кот-д’Івуара. Каролін – огрядна білявка з немитим волоссям, яка протягом усієї співбесіди скаржилася на біль у спині й проблеми з венозним кровообігом. Маліка – марокканка середнього віку, що наголошувала на своєму двадцятирічному досвіді й любові до дітей. Однак Міріам була непохитна. Вона не хотіла, щоб жінка з Магрибу доглядала її дітей.
– Це було б чудово, – намагався переконати її Поль. – Вона говорила б із ними арабською, якщо вже ти не хочеш цього робити.
Та Міріам була категорично проти. Вона побоювалася, що між ними виникне негласна співучасть, фамільярність. Що та почне робити їй зауваження арабською. Розповідатиме про своє життя, а невдовзі почне просити в неї про безліч усіляких речей в ім’я їхньої спільної
