душили, крім усього, танками. Багато в’язнів загинуло, на їхнє місце приганяли етап за етапом, й одного ранку я побачив у штреку свого нового напарника. Ми з ним мусили штовхати вагонетки з вугіллям, бо коней в 11-й шахті не було. Кіньми були ми: впираючись руками й ногами та вдихаючи на повні легені їдку пилюгу, пхали поперед себе важезні вагони.
Побачивши вперше Юрка, я сторопів – з вигляду це був худесенький підліток, який винувато дивився на мене запаленими сірими очима: мовляв, вибачєйте, панонцю, що такого вутлого хрущика поставили вам на підмогу. Його зболені очі так поблимували на чорному від вугільного пилу обличчі, що хлопчина нагадав мені загнаного в коробку жука. Тому я так і спитав:
– А ти, жучок, як тут опинився?
Він здригнувся. Пильно на мене примружився, потім спитав:
– Ви… Ви мене знаєте?
Виявилося, це було Юркове підпільне псевдо – Жук. А через юний вік його ласкаво називали Жучком. Згодом він розповів мені історію, яка може роздерти найчерствішу душу. У підпілля Юрко пішов 1950-го, у той час, коли багато хто вже гарячково шукав виходу з нього – фатальне коло не те що звужувалося, а замикалося в невідворотну пастку. Його матінка, спеціальна зв’язкова окружних проводів на псевдо Орися, вчителювала в селі Бабині під Косовом. Коли нависла загроза арешту, вона віддала молодшого дев’ятирічного сина Андрія в «чужі руки». Юрко добре пам’ятав, як мама привела їх на автобусну зупинку й сказала молодшому братикові: «Зараз, Андрійку, тебе забере чужа цьоця. Не бійся, так треба». Справді, підійшла «чужа цьоця», мовчки взяла малого за руку і повела. Розгублений Андрійко, спотикаючись, все озирався на маму, а вона не оглянулася жодного разу. Мабуть, боялася, що не витримає. Знала: більше Андрійка вона не побачить[26].
Зі старшим, чотирнадцятирічним Юрком, пішла до лісу. Хлопець був на сьомому небі, коли спеціально на нього пошили повстанський однострій, видали дві гранати, автомат і пістолет «зауер». Але стріляти доводилося нечасто, більше сидів у криївці. Жучок опанував друкарську машинку і строчив переважно на клавішах. Часом друкував такі матеріали, до яких ніхто не мав доступу, окрім найвищих провідників.
Маму він бачив рідко, бо Орися постійно відходила на завдання. Одного разу не з’являлася рік, і всі думали, що вона загинула. У стосунках із сином була сувора і стримана, як «чужа цьоця». Я собі так здогадуюся, що до лісу Орися забрала Юрка не тому, що була нагальна потреба в його праці. Вона боялася, аби хлопець не заломився, потрапивши в лабети гебістів, адже він знав багатьох підпільників, які приходили по зв’язках до Орисі. Та після тривалої розлуки вона не втрималася і пригорнула синову голову до грудей.
– Як тобі тут? – спитала.
– Ліпше ніж де.
– Голод не дошкуляє?
– Ніц не дошкуляє, ото лишень бомки[27], – пожартував Жучок, щоб розвеселити маму.
Але її обличчя було кам’яне.
У родинному архіві Паєвських донині зберігається останній лист Олександри Паєвської (Орисі). У ньому вона звертається до своїх рідних: «Найбільш з усього правдоподібна така можливість, що ані зі мною, ані з Ю. взагалі вже не будете бачитись. Це не є вислів на вітер або якісь чорні думки, лише реальна можливість, і з цим прошу числитись у своїх життєвих плянах. Трудно! І такі, як ми, мусять бути, бо нас потрібно. Може, скажете, чому якраз я пішла цією дорогою. Ще раз кажу: трудно, я її давно обрала. Якщо вам важко, подумайте, що ви не одні… Щодо хлопчика… Якби хотів хто взяти за свого, то віддайте, я не відберу… Певне, виріс син. Синку, будь чемний та послушний і молись за Ю.»
Бомки – ґедзі.
